Глава 13.

А потім кілька днів ти змушена була сидіти в хаті та слухати материні нарікання на Чуйків.

Ілько теж чомусь не приходив…

- Оце вони всі такі, чоловіки, - товкла одне й те саме твоя мати. – Чи ти думаєш, Пистино, що будеш у нього одна? Та Ілько, мабуть, вже давно пригледів собі іншу дівку – багатшу й кращу. Вже Текля зі Ксенем сміються, показуючи в наші бік. А ти, дурна, плач та мучся! Немає, дитино, щастя без багатства. Плюнь ти на Ілька й забудь його навіки. І поки ще не пізно, поки ще не рознесли по селі чутки про це химерне сватання, схаменися та… приймай хліб від Стаська.

- Що?...

- Хлопець він багатий, і здоровий, а його мати не гне від нас кирпу, а сама просить тебе за невістку. Ти ж, Пистино, будеш у них як сир у маслі кататися. У Стаськових батьків і корови, й воли, і вівці. А хата яка, бачила? А садок? Біля худоби наймит робить. Не будеш повік бідувати, - усе вмовляла.

- Я, мамо, люблю Ілька, і більше ні за кого заміж не піду, - ти все плакала.

- Любов, дочко, швидко минає. Подивися на мене, на мої спрацьовані руки, - тицяла ще не стара мати покрученими пальцями перед твоїми очима. – Думаєш, що я не любила твого батька, як ішла за нього заміж? Любила… А де тепер та любов? Якби дівкою мала розум, то не бідувала б тепер так тяжко. Ти ж чуєш, що у нас в хаті від світанку й до поночі одна гризня? Оце те, що через бідність від любові й зосталося. Не хотіла я колись іти за Ксеня, бо покохала Кіндрата. То тепер тяжко шкодую… Але ж нічого назад не вернеш. І не простить мені Ксень ніколи. А мені й соромно було відразу йому на очі з’являтися, така я від роботи й недоспаний ночей була змарніла. Коли я пішки йшла на базар, він свою Теклю на возі віз, у теплому кожусі й червоній хустці із китицями. А я соромилася своїх босих ніг та сірої хустки. А як не було у мене гарної одежі, то й сердилася я на чоловіка. І почалася меж нами гризня, сама тепер бачиш. Оце тобі, дочко, така любов…

- Тільки ж Ілько – не його батько. І він – не бідний, роботящий, грамотний, - казала ти матері.

- Авже ж, не його батько. Але не будеш ти, Пистино, гарно жити з Ільком, як не захоче його батько. А він не хоче… А підете по наймах, та по чужих кутках тулитися, то де того багатства візьмеш? Будеш плакати, як я колись, або й ще гірше – бачиш, які часи. Стасько ж – багатий, навіть багатший за Ілька, і один син, - підіймала вгору порепані пальці твоя мати. – І ти б добре втерла Чуйкам носа, якби вийшла за Стаська, бо стала б і за них багатша. Я б, дитино, хотіла тобі тільки такого чоловіка, обдумайся.  Бо ти, Пистино, знай: Ільків батько впертий, і не дасть вам із його сином добре в мирі жити. Ти тільки сорому наберешся, щастя й покою вам не буде.

Отак повчала тебе твоя мати, Пистино, замість молитви й нарікань.

А в неділю, пам’ятаєш, так і не дочекавшись свого Ілька й здавшись на материні погрози та мольбу, мусила ти прибратися в найкращу свою одіж і зустрічати сватів…

Ще ждала ти, ще думала-гадала, що як почує про сватання Ілько, то по тебе прийде і щось буде робити, але…

Так ні разу й не глянувши на Стаська, перев’язала ти, Пистино, його й дружбу рушниками і прийняла батьківське благословення на шлюб.

А яка ж була рада й привітна до тебе Стаськова мама!

Які білі й пещені були у неї руки!

Як тихо сміялася, говорячи поміж собою Стаськові батьки. Аж твоя мама позаздрила…

І хоч сиділа ти за столом сумна, мов із хреста знята, сватам, було видно, ти дуже подобалася, й усі бажали тобі щастя.

- Тільки не треба, мамо, весілля, - просилася ти після сватання зі Стаськом, Пистино. – Як уже хочете, щоб так сталося, то я вам, мамо, корюся й вийду заміж за Стаська. Тільки не треба весілля… Не треба мені ні музик, ні гільця.

- Це ж із якого дива?

- Бо це весілля мені буде, як похорон…

- Стасько – одинак, більше дітей в сім’ї нема, - заперечувала на твої слова мати. – Вони багаті, і як я скажу, щоб не робили весілля?