Глава 12.

А пам’ятаєш, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?

- Тітко Горпино… Горпино Омельківно, і Ви, Кіндрате Нечипоровичу, - поглянув у бік лавки, - прийшов до вас просити, аби ви віддали за мене Пистину, - невпевнено стояв біля порогу в темних сінях, тримався за одвірок, світив очима.

- Як це – віддати? А де ж твої батько й мати? Де свати, хліб святий? – дивилася оторопіло на таке диво Горпина. – Стоять на вулиці? Гукай усіх до хати. Хоч і несподівано, але знайдемо де посадити і що поставити на стіл. А вже про поговорити… - лукаво примружувала очі, посміхалась.

- Вони не прийдуть.

- Це ж чому? Хворі, чи як?..

- Не прийдуть, бо батько проти, - занадто різко сказав Ілько.

- От тобі й маєш. Батько - проти? То навіщо ж ти до нас прийшов? Невже не знаєш, що коли парубок хоче женитися - і він сповна розуму й не ледар, не сирота й не волоцюга, у такій справі потрібно брати благословення в своїх батьків?

- Та знаю… але ж…

А ти, Пистино, стояла біля столу, так і завмерла з мискою в руках; мовчала; почервоніла від щастя. Та як почула материну відмову – то почала собі тихо плакати в рукав сорочки.

- Йди від нас, хлопче, і не сором на все село, - показала Ількові на двері твоя мати. – Бо бачу я, що засидиться наша Пистина в дівках до старості, коли будуть такі, як ти, сватачі приходити. Йди і не кажи нікому, для чого входив у нашу хату.

- Не засидиться, тітко Горпино, бо я візьму Пистину за жінку. Прошу, віддайте за мене свою доньку, - просився далі Ілько.

А батько теж тоді сидів у хаті, але мовчав – чекав, що скаже його жінка. Та коли почув, що вирішила твоя мати, то й своє батьківське слово вставив.

- Ото новина, - підвівся з лави твій батько Кіндрат. – Ти береш нашу Пистину за жінку – твої батьки не хочуть. То куди поведеш її жити? Де притулите голови?

- Може, батько одумається, - сказав Ілько.

Кіндрат закашлявся, вхопився за живіт.

- Тільки коли почую на власні вуха, що Ксень Чуйко не проти, то аж тоді почну слухати, Ільку, й тебе. А поки що, парубче… йти із нашої хати, не сором, - притиснула на останньому слові мати.

Уся кров зійшла тобі з обличчя.

- Мамо, тату! Я таки піду заміж за Ілька, - почала суперечити батькам, кричала.

- Куди ти підеш? Куди? – стражденно скривила губи мати. – Чи ти не чуєш, що Ількові батьки тебе не хочуть? Дівко, май гордість! Не бути тобі там за господиню.

- А ми підемо у найми, але одружимося, - суперечила ти далі.

- У найми?.. А чи ти хоч знаєш, що це таке? – втрутився батько. – Краще жити у бідності, та на своєму господарстві. Та й Ількові батьки до того не допустять, та ще й проклянуть, коли їх найстарший син через свою жінку піде наймитувати.

- Хоча б у наймах, не в своїй хаті, аби була любов, - заперечив Ілько.

- Немає нам далі про що говорити, - ляснула рукою об руку твоя мати. – Ти, хлопче, може, й хороша людина, на нас не гнівайся, бо доки не замиришся зі своїми батьками і не отримаєш від них дозволу, то ні про яке сватання й не говори, щоб люди із нас не сміялися.

- Ми хоч і не великі багачі, - підійшов до порогу твій батько, - але гордість свою маємо, рідною донькою не накидаємося.

Ти вголос заплакала.

- А ти – цить мені, не плач і не журися, моя бідна дитино, - нарешті пожаліла, підійшла та обійняла за плечі мати. – Не одні Чуйки на світі, перекажи це своєму батькові, - повернула обличчя в бік Ілька,- віддамо Пистину заміж, до хорошої родини – що й вам не рівня! – на когось натякала?

- Тітко Горпино… Горпино Омельківно, я вас дуже благаю, - простягнув великі долоні Ілько. – Я тракторист…

- Йди, Ільку, із хати, хто б ти не був. Не хочуть нас люди, то й ми не хочемо!

Тяжко зітхнув тоді Ілько та й вийшов із сіней надвір…

Крізь вікно, либонь, він чув, що ти й далі плачеш.

На вулиці притулився він головою до побіленої стіни й ще трохи чекав, що ти вибіжиш за ним услід. Тт й поривалася, Пистино, але мати тебе зупинила.

- Щоб з хати - ні ногою! Бо прокляну і його, і тебе, - сказала строго.