Глава 10.

Такий грізний був у Ілька батько, Пистино. Ти ж пам’ятаєш?

У гарній просторій хаті Ксеня та Теклі Чуйків, крім старшого сина, підростало ще четверо дітей – дівка на виданні Олександра, трохи молодша Василина та двоє найменших – Марфа і Сашко.

- Хотів би я, аби наш Ілько взяв дівчину моторну та з достатком, - навіснів Ксень. – Привів би невістку в хату, - показував на другу половину, через сіни. – Бо ти, мати, кволенька, була б поміч. А так… Не встиг на батьків попрацювати – давай йому своєї сім’ї! Я вже мовчу про те, аби щось заробити своє.

Ти знала, що казали люди в селі: Чуйки ніколи не були ледачі, у їхньому роду всі чоловіки  - як не лічці, то господарі. Найперший дід Микита – казали, що міг за добу побудувати хату і за хвилину порятувати життя людині, бачив майбутнє по зірках, розмовляв з деревами, ловив руками  рибу та передбачав засуху – знав усе, мав у долонях силу, а його жінка – знахарка. Від Микити пішли – Ксень, Михтодь, Порфира та Степан.

Михтодь взяв батьківські спадки та осів на батьківській землі.

Порфира їздив до Америки та заробив гарні гроші, спорудив хату на два боки, купив багато землі, розвів худобу…

Степан був наймолодшим і він був лікарем та костоправом. Чи корова захворіє, чи вівця – всі йдуть до нього. А люди – старі й малі, із вивихами, страшними переломами та грижами. Ніде Степан не вчився, у нього був дар цілителя від роду та природи й чутливі руки. Не тільки із довколишніх сіл, але й із Києва приїздили хворі – усім допомагав. Якось привезли на возі блідого хлопця із переламаним хребтом, той не те що ходити, не міг сидіти, підняти голови - тільки водив очима. Перезимував бідака в Степановій хаті, а навесні своїми ногами пішов на залізничну станцію – був із Петербурга!

 Ксень нікуди не їздив, цілительського дару не мав, батьківського спадку не отримав – взяв за себе жінку із гарного роду, з хорошим приданим, і разом уже вони надбали усе, що тепер мали. Важко трудився Ільків батько, Пистино, аби бути врівні з братами, й досяг свого – його хата була найбільша, великий двір огороджений високим глухим тином, бики й корови аж лисніли боками, а жінка до церкви ходила мов пані. За хрещеного для свого первістка Ксень взяв рідного брата Степана, в надії, що син набереться від нього мудрості.

 Ілько ходив до школи, потім вивчився на тракториста… І думалося Ксеню, що його син виб’ється у люди, і буде його гордістю не тільки перед братами, а, може, й вище. Просив, щоб син учився далі, посилав його до волосної управи, хотів, аби згодом побачив світу. І, може, колись, - пройдуть роки, - стане опорою на старість.

- А як зав’яже Пистина очі… Яке ж майбутнє буде в Ілька? Він – молодий, у нас ще малі діти. Прийде невістка в хату, почнуться колотнечі, - казав, бо знав зі свого досвіду: так було у хаті в батька, в Микити.

Ти всього цього не чула і ще не розуміла. Бо молода й немудра. Звідки ж знати?

А ще, знаєш, Пистино, говорили в селі люди, що колись, як Ксень Чуйко парубкував, то згордувала ним твоя мати Горпина – коли прийшов до неї свататися, та ще й висміяла за щось при людях…

Час минув, але Ксень не забув Горпині насмішок.

І тепер так само не захотів її доньки, тебе, Пистино…