Глава 9.

І була там, либонь, якась таємниця, що Ільків батько Ксень Чуйко нізащо не захотів, щоб у його сина за дружину була саме ти, Пистино. І не так через тебе саму, як через матір твою Горпину.

- Вже не хочу більше чекати, тату, - сумирно просив Ілько. – Вирішив брати за себе Пистину Прилуцьку. Бо я її полюбив, а вона – мене.

- То й що з того, що полюбив? – нахмурився Ксень. – Можеш любити собі й далі, хіба забороняю? Але одружитися із Пистиною тобі я не дозволю. Не буду робити для вас весілля.

- Якщо не хочете – весілля не робіть, - просив далі Ілько. – Але благословити до вінця мусите, бо я вже не передумаю.

- Невже?

- Пообіцяв Пистині, що засилатиму сватів. І вона своїй матері сказала.

- А та що про це?

- Лякала, що віддасть за іншого… - не стримав язика.

- То нехай віддає, - махнув Ксень рукою у той бік, де була ваша хата, Пистино. – Нам від того яка біда?

- Але це правда, бо за Пистиною пантрує…

- Ти глянь, Горпина ще й здумала нас підманути, – не дослухав. – Що наче інший хтось перехопить її доньку? Ото крутійка. А яка мама, така й донька, немає що сказати, гарна була б у тебе, сину, жінка. Ще не повінчалися, а вже лякає.

- Тату, ви не кажіть так про Пистину.

- Це що ще за одна? – зневажливо пирхнув Ксень. – В селі Пистин багато.

- Я про Пистину Прилуцьку! – Ілько підвищив голос, наполіг: - Я все одно її братиму. Мені з нею жити, не вам.

Поряд із батьком сиділа Ількова мати Текля – боялась щось сказати.

- Я проти Пистини не маю нічого. Може, вона дівчина й непогана. Але я не буду родичатися з Горпиною! – у відповідь гарикнув Ксень. – Тільки не із Горпиною!

- Але ж мені, тату, не з тіткою Горпиною жити, і не вам, - пробував пояснити Ілько.

- Знаю, як це не жити! Поселиться у нас Пистина – бо ж хати ще немає – то й Горпина щодня тут. Це ж її дитина, хто що скаже? І почне свої порядки встановлювати, спідницею по сінях волочити. А я цього не хочу. До того ж Прилуцькі бідні. Ще й дівка від тебе старша; і вже коли хочеш женитися – бери якусь путню, - повчав Ілька батько. – Я ж не забороняю тобі женитися, хоч ти ще молодий, мав би допомогти батькам, парубкувати, може, ще й на заробітки кудись поїхав…

- Спасибі…

- Не дозволяю брати Пистину. І ніколи своєї думки не зміню. Оце моє останнє слово!

- Тату, ніколи більше нічого не попрошу, лиш дозвольте мені женитися на кому Я хочу. Мамо, чому ж ви мовчите?

 Може, Текля могла б утрутитись?

Але мати Ількова була полохлива, сумирна й тиха. Як у той час більшість сільських жінок, чи не щороку народжувала дітей і не мала міцного здоров’я.

 Ілько був їх старшим сином.

Вона лиш схлипнула…

Ще й почувши жінчин жаль, Ксень грізно стукнув кулаком по столу, аж підстрибнула макітра, а Текля підхопилася на ноги.

- Ну, тату, тоді як собі хочете, але ми із Пистиною все ж таки поберемося, хоч би й проти вашої волі, - збунтувався Ілько.

- То й беріться собі, - відрізав батько. – Але знай, що весілля робити вам не буду. У хату невістки не пущу. І нічого не дам. І як візьмеш за себе Горпинину Пистину, йдіть з нею разом куди собі хочете, я знать тоді тебе не знаю!