Глава 3.

 Хоча ти, дорога Пистино, була із небідної родини – мали свою худобу й поле, проте Ількові батьки - таки трохи багатші.

За сільськими мірками, Чуйки мали гарні статки.

Тобі - вже час думати про заміжжя.

То й що, що парубок молодший.

Назад ви йшли попід поле разом. Тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг, присипаючи придорожню траву. Ілько ніс у рушнику пахуче зілля.

Того дня сонце смалило з неба, а з-за гори насувала чорнильно-чорна хмара. Вам слід було поспішати, щоб дощ не застав серед левади. Та як йти швидше, коли із розсіченої ноги сочилась кров, червоною цівкою збігала до п"яти.

Пам’ятаєш, Пистино, ти накульгувала, трохи відставала, й нишком дивилася на широкі Ількові плечі, на дуже тіло - у отворі надірваної заради тебе сорочки.

Поступово ви розговорилися.

Ілько розповідав тобі, що він - письменний, два роки провчився у лікнепі. А ще розказував про те, що вичитав з газет, які батько привозив йому із Києва й Варшави, куди возив продавати бики.

А ти тоді слухала і чудувалася - який же світ широкий, і який він збіса розумний, цей Ілько.

- Мій старший брат, Тимко, дуже гарно грав на гармошці,  - ти теж хвалилася, найкращим.

- Знав Тимка, хороший хлопець, - голос Ілька змінився. - Він наче не з нашенських був, як панський. Он і на гармошці навчився грати. У нашому селі мало хто тепер вміє. Бо навіщо? Хіба якщо в музики податися, до міста? Мабуть, твій брат і в Америці має таку розвагу.

- Тимко писав до матері, що та гармоніка допомогла йому спочатку заробляти.

- Он воно як!

- То він, той ваш Тимко, тепер гамериканець. Пам’ятаю, ще як жив у Івахнах, виглядав неначе волосний писар – все вбирався в ошатний одяг, якого не носять у селі, на нашого не схожий.

- Це він у нас такий, - як і твої батьки, ти старшим братом пишалася.

А Ілько візьми й почни:

- І ти теж ... така, мов перепілка, - спинився, поглянув із висоти свого зросту на тебе, маленьку, делікатну, зазирнув карими очима - у твої сині.

- Невже негарна? - на твоїх білих щічках розквітли ружі.

- Гарна, ще й дуже, - а він не відвів погляду. - Тільки дуже дрібненька, Пистино, панська, - і простягнув до твого обличчя руку.

- То у вас, у Чуйків, такий рід - як велетні, - сахнулася, відсторонилась. - А у нас є пара добрих волів, - перевела розмову на господарство. Пішла вперед, забувши про хвору ногу та клапоть просоченої кров’ю сорочки.

Ти вже й не знала, про що інше говорити із парубком, але й не хотіла мовчати. Тож йшла й розповідала, скільки у вас є поля, яка худоба, птиця, що роблять батьки.

А на дорогу лягала його тінь.

Любі читачі! Сподобалася історія? Чекаю на ваші подяки, критику - відгуки, коментарі. Мені теж цікаво.