6 (3)

– Це ти зачинив? – я озирнулась до Михайла. – Ти? Зовсім сказився?!

– Я нічого не зачиняв.

– Там ключ був! В дверях!

– Та не зачиняв я нічого! – він підійшов ближче.

Я відсахнулась і виставила лазери вперед.

– Не наближайся.

– Та Ксюх…

– Не наближайся, сказала, – прошипіла я. – Навіть не думай! Я кричатиму. Покличу на допомогу! Ти взагалі знаєш, що це? Це домагання. Негайно відчиняй двері!

– Та не можу я! Ну там реально був ключ, – видихнув він. – Коли я заходив. Я просто двері прикрив. Та не зачиняв я їх, я що, зовсім бахнутий вже?!

Я з підозрою зиркнула на нього.

– Чесно не ти?

– Та чесно, – кивнув він. – Може, Андрійович проходив та й зачинив. Ну, ти ж знаєш, він у нас любить на кафедрі порядки наводити, коли не треба.

Дихати стало трошки легше. Я притиснула лазери до грудей і ліктем постукала в двері.

– Ей! Макар Андрійович, ви там? Відчиніть, будь ласка! Макар Андрійович, ми тут, нас закрили, ми… ти чого лізеш?!

За спробами викликати допомогу я й не помітила, як Михайло підійшов майже впритул. Він же обережно відібрав у мене лазери, відніс їх до столу – це, до речі, правильно, бо в мене руки стали труситись так, що можна й розбити дороге обладнання, – і повернувся до мене назад. Я відступила, втиснулась спиною в куток, і Міша схилився наді мною, впираючись долонями в стіну.

– Ксюш, давай поговоримо, – прошепотів він. – Серйозно, ну. Я вибачитись хочу. Я ж не знав, що ти така.

– Яка така?!

– Ну, – він простягнув руку і торкнувся моєї щоки, та, перехопивши розгніваний погляд, таки прибрав свою долоню. – Така ніжна. Така скромна. Така… Недоторкана. Я не хотів нічого поганого, присягаюсь. Просто мені біля тебе дах рве.

– Та там нема чого рвати! Не чутно, як шурхоче шифер, бо його вже давно вітром познімало, – прошипіла я. – І взагалі, сам будеш Стасенкові пояснювати, чого у нас з тобою нема того реферату і презентації. Бо я з тобою працювати не збираюсь.

– А у нас є реферат і презентація.

– Як це?

– А отак це, – він зробив півкроку вперед, так, що наші тіла торкались один одного, і провів долонями по моїх плечах. – Я все сам підготував. Лишився тоді в бібліотеці, посидів кілька годин. Хочеш, я тобі все скину, ти тільки почитаєш, і все здамо.

Я здивовано заморгала. Чути таке було дуже несподівано.

– Реально? – уточнила я. – Ти правда? Сам?..

– Ну, а що? Чи ти думаєш, що я зовсім довбень? – Михайло всміхнувся. – Ні, ну, в мене бувають закоси, звісно, але я не повний дурачина, ну! Все на відмінно підготував. Тобі сподобається. Ксюх… Чого ти від мене бігаєш, а?

– Бо ти нахаба, мажор і збоченець взагалі. Який не чує слова «ні» і продовжує лізти до дівчини навіть після ляпасу.

– Невже я тобі зовсім не подобаюсь?

– Подобатись?! – вибухнула я. – Ти геть здурів? Тобто ти не почув всього того, що я тобі раніше говорила, тобі плювати, що я тебе відштовхнула? Те, що ти робиш, це взагалі… Насилля, ясно тобі?

– Якби ти не відповіла на мій поцілунок, я б більше не ліз.

– Я тебе вдарила!

– А до того, – він хитро всміхнувся, – ти мене цілувала. Отже, я тобі подобаюсь.

– Я не… Анітрохи! Взагалі, відсунься від мене негайно. Ти нахабний, набурмосений індик, який на мене посперечався, не поважаєш моє право вибору і те, що я хочу, а просто лізеш і…

Взагалі-то я збиралась наговорити йому ще купу різної гидоти. Просто не встигла. Бо мене нахабно згребли в обійми і пристрасно поцілували в губи. І взагалі-то я чесно збиралась його подряпати, покусати і випручатись з його рук, просто… Воно якось само так вийшло, що я мимоволі відповіла на поцілунок та притиснулась до Михайлового тіла, вчепилась міцно пальцями в комір його сорочки. Він зминав мою тонку блузку, сягнув під неї долонями, торкаючись оголеної шкіри, обвів пальцями ребра, піднявся вище, дотягнувся до застібки…

– Перестань! – я злякано відсахнулась і боляче вдарилась потилицею в стіну. – Ай! – зашипіла від болю. – Перестань, – і на очах забриніли сльози.