Розділ 7. Знайомство з тінню

Лія стрілою залетіла в під'їзд. Розхристана, роздратована, волосся скуйовджене. Вона тяжко дихала, ніби її зграя собак наздоганяла: «Цей Ігор! Він просто нестерпний! Як мені набридла його увага!». Тицьнула пальцем на випалену кнопку виклику. Нічого. Ліфт знову не працює. Ну чого так не щастить?! Дівчинка скривилася, наче з’їла лимона, й побігла наверх. Захекана й спітніла, вона вже ледь пленталася по східцях, не звикла до таких фізичних навантажень.

— Ліє, — почула вона й, піднявши голову, побачила Сашка. — Ліє, ти в порядку?

Він посміхався і явно перебував у хорошому настрої.

— Ні, не в порядку! — чогось раптово вибухнула дівчинка. — Нічого не в порядку! В мене все погано. Вдома погано, в школі погано. Ще й цей Ігор дістає постійно!

— Який ще Ігор? — здивовано підняв брову Сашко й трохи розгублено почухав кучеряву потилицю. Він ніколи не бачив, щоб Лія гнівалася.

— А ось такий — матусин синочок, багатій, який вважає, що йому в житті все дозволено, і що за гроші можна купити все! Він постійно чіпляється, тягне мене кудись, насміхається і навіть погрожує!

І не давши йому відповісти, вона розвернулася спиною до хлопця і хутко побігла додому, бо набридли геть усі. Зараз ще того алкоголіка заспокоюй, вислуховуй купу лайна у свою сторону та прибирай за ним. Клопоту й так було в житті багато.

Вона тихенько відчинила вхідні двері. З кімнати лунало гучне хропіння батька, який, на щастя, по цей час ще спав.

Тихо навшпиньках Лія проскочила у свою кімнату й зачинила двері на ключ. Хай навіть батько прокинеться, хай навіть волає, горлопанить чи у двері гупає. Їй треба вчитися! Треба читати ті довбані книжки, щоб не відставати, щоб з'явився шанс поїхати звідси.

Роздратовано кинула рюкзак на ліжко. Почала діставати підручники. Аж тут… В кутку щось ніби заворушилося. Якась тінь. Дівчинка злякано протерла очі.

— Хто тут? — тихенько прошепотіла. — Тут є хтось?

Відповіді не було, а проте присутність відчувалась. В кімнаті стало холодніше, по шкірі оголених рук дівчинки пробігли сироти. Вона потягнулася за светром, аж тут знову Щось ворухнулося і тінь сковзнула по стіні.

Перелякана до смерті Лія вскочила на ноги й увімкнула світло. Тінь же прошмигнула повз дівчинку й залетіла під ліжко.

— Не роби так, — глухо прошепотіла. — Вимкни. Мені так боляче.

— Хто ти? — панікуючи, ледь ворушила губами Лія. — Йди геть з моєї кімнати!

— Не можу, — моторошно зареготало Щось. — Хотіла б, та не можу. 

Й знову тиша.

«Що робити? Що робити?», — продовжувала панікувати дівчинка.

— А ти мене не бійся, — обізвалося Щось. — Ти ж сама мене покликала.

— Я?! — здивувалась дівчинка. — Я тебе точно не звала.

— А хто вчора вночі шепотів: «От би з'явився хтось, хто буде мене захищати від усього поганого? Хто заступиться за мене»

— Я ж не те мала на увазі, — здивовано відповіла дівчинка. — Я думала про хлопця, якщо чесно, чи друга.

На хвилинку запанувала абсолютна тиша. Навіть хропіння батька, що було схоже на гуркіт грому за вікном, на мить зникло.

— А ти якась нечисть? — обережно знову запитала дівчинка. — Якщо так, то я в Бога вірю. Мені не можна водитися з такими, як ти.

— Я не нечисть, — з якоюсь дивною інтонацією проговорило Щось з-під ліжка. — Я... Я твоя тінь. Твоя Темна сторона... І я буду захищати тебе. Повір, тепер ніхто не зможе тебе скривдити. 

Останні слова Щось прошепотіло особливо моторошно. Дівчинку кинуло в жар, а на лобі виступив холодний піт.

— Та ти що. Не треба. Я не те мала на увазі. Ти ж не будеш, як у фільмах жахів, мститися та вбивати за мене? Бо не треба. Я тебе дуже прошу.

— А знаєш, скільки я чекала цього моменту? — раптово перебила її тінь. — Коли тобі було п’ять років, батько вперше тебе вдарив. Ти тоді гірко плакала і саме в той момент, з'явилася я. Малюсінька. Як горошинка. І кожного дня я росла. Тижнями, місяцями й роками. Коли ти плакала, переживала, думала щось погане. Я ставала більше й більше. І набиралася сил. Всі ці роки я чекала, коли зможу нас захистити. Та я не мала сили допомогти. А от тепер маю.

— Що ти таке кажеш? — злякалася Лія. — Це ти натякаєш на якийсь контракт чи що? Відповідно до якого ти всіх замордуєш, вб'єш чи якось по-іншому покараєш, а я потім буду винна тобі душу? Так і знай — я свою душу тобі не віддам! В мене й так все погано. Ще не вистачало й в таку халепу вскочити.

Вона сміливо випрямилася на табуретці, прибрала з очей пасмо волосся й склала руки в боки, усім своїм виглядом даючи знати, що так просто не здасться.

— Люба… — ласкаво прошепотіло Щось з-під ліжка, — Не хвилюйся. Мені твоя душа не потрібна. Ти подарувала мені життя. А я зі свого боку просто хочу зробити твоє життя кращим. Лія. Лієчка. Вимкни, будь ласка, світло. Мені боляче. Дуже боляче.

— Ні, я не вимкну, я тебе боюся.

— А ти не бійся. Ти мій творець. Я ніколи не завдам тобі шкоди.

Не розуміючи, навіщо вона це робить, Лія встала й вимкнула світло.

— От бачиш, — прошепотіла тінь. — І тобі й мені так зручніше. Тобі ж і самій комфортніше так сидіти... А тепер, йди до мене на ліжко. Я обійму тебе та пожалію.

Лію охопив холодний липкий жах, який поступово підіймався від пальців ніг все вище і вище по тілу. Вона заклякла біля дверей.

— Іди сюди, дівчинко. Ох, який важкий день сьогодні у тебе. Ігор дістає, проклинає. А може ж і зґвалтувати, якщо захоче. Тато не любить. Та він і не може любити. Алкоголік, агресивний, йому не до тебе.

На очах Лії виступили сльози.

— А ще те навчання, — продовжило тихенько Щось. — Вони кажуть, що ти відстаєш, що тобі не бачити університету та хорошого життя. Пророчать усілякі нещастя. Моя ж ти маленька. Маленька дівчинка, як же тобі важко. І самотньо. Жодного друга, жодної душі, щоб пожалітися.

Емоції дівчинки змінилися. І від панічного ступору вона поступово перейшла до гніву на оточення й жалю до себе.