Частина 3. "Негостинний порт". Розділ 1

Навколо сіро-зеленої планети оберталося зо два десятки орбітальних станцій, сотні супутників, частина з яких становила лінію близького захисту. Одна з конструкцій значно більша за інші: космопорт збудовано здебільшого для пасажирських лайнерів, які не спускаються на поверхню. Але навколо порту літало багато і малих кораблів, прогулянкових човників і вантажних барж. Деякі з них спускалися на поверхню за складною траєкторією, оминаючи вузлові точки системи захисту.

Серед усього цього руху легко міг би загубитися малий сірий кораблик, на чиїх крилах веселкою відсвічувало проміння жовтої зірки-сонця. Але це тільки для непосвяченого цей рух міг видатися хаотичним.

На командному пункті планетарного космопорту втретє викликали новоприбулого, що прямував до поверхні.

– Відгуку немає, – знову повідомив юнак у темно-синій формі, звертаючись до свого командира. – Викликати ще раз?

– Не треба, пригальмуйте його. Ми вже повідомили енсі Равіка, він летить сюди. Без нього приймати рішення не маємо права.

До командного пункту увійшов високий смуглий чоловік із чорним хвилястим волоссям, зібраним у хвіст. Відзнаки на його чорно-синьому одязі були вишиті мерехтливими сапфіровими і смарагдовими нитками. На поясі зброя у чорній кобурі.

При його появі всі підвелися, привіталися, приклавши руку до серця. Чоловік знаком наказав повертатися до роботи, а сам підійшов до найбільшого екрану.

– Доповідайте.

– Ми зафіксували появу корабля класу малих міжзоряних мандрівників, коли він пройшов першу лінію поселень Саягону у поясі астероїдів. Його мета – головна планета системи. Ми надіслали запит, та відповідає тільки корабель згідно з протоколом автопілоту. Сам пілот мовчить. За інструкцією виклик було повторено тричі.

– Корабель ідентифікували? – Равік поки не розумів, навіщо знадобилася його особиста присутність, якщо для таких випадків існує розлогий перелік інструкцій.

– Так, він належить Віньянту Атані. Ми просканували корабель на наявність життя, коли він наблизився до орбіти. На борту дві живі істоти. Сканер не виявив активованої зброї.

Ось тепер все стало на свої місця... Напевно пілот потрапив у біду і зараз непритомний, тому й немає відгуку, окрім автоматичного.

Равік набрав на панелі під екраном свій код доступу.

– Забирайте керування в автопілоту і садіть корабель у найдальшому, вісімнадцятому цивільному секторі. Платформу ізолювати. Виставити кордон. Віддати наказ військовим лікарям. Ужити заходів щодо біологічного зараження.

Накази виконували без зволікань. Корабель ніби невидимим променем-мотузкою підтягнуло до планети і завело у док на краю космопорту. Там на малого міжзоряного мандрівника чекали озброєні військові. Люк не чіпали, чекали на Равіка.

Щойно їхній командир з’явився, люк відчинили. На борт піднялися троє солдатів.

– Тут двоє, хлопець і дівчина, – пролунало по зв’язку. – Вони сплять. Штучний сон.

– Забирайте їх звідти, – Равік вийшов наперед.

Перший солдат на руках виніс непритомну Дарину. Другий на собі витягав хлопця. Сашко трохи очуняв, та сам пересуватися не міг, його губи щось шепотіли.

Коли Назарчук порівнявся з Равіком, тому почулося знайоме ім’я, сірі очі хлопця вражали чистою глибиною. Так буває після штучного сну, але ж його самотужки не долають...

– Ведіть їх у карантинну зону. Викличте Сандера Лорена. Негайно.

Олександр був притомним не більше хвилини. Тіло обм’якло, свідомість згасала. Він уже не міг відрізнити сон від дійсності.

На злітну площадку біля потопаючого у зелені білого будинку сів сріблястий човник із розмальованими золотими і чорними пір’їнами крилами. З човника вийшов пілот.

Світло-русявий високий стрункий чоловік із блідою, майже молочною шкірою. Волосся хвилясте, до плечей, біля скроні тонка коса, переплетена сріблястою ниткою. На темно-зеленому вбранні теж сріблиться строга вишивка.

Відзнак на ньому немає, та це й не потрібно. Сандера Лорена впізнають і так, а з поглядом сталевих сірих очей мало хто наважиться посперечатися.

Сандер увійшов усередину, минувши алею темнолистих пірамідоподібних дерев обабіч посипаної крупнозернистим піском доріжки.

– Ти кликав мене, Равіку, – привітавшись, Сандер підійшов до чоловіка, який чекав на нього біля відчиненого вікна.

Це вікно виходило у сад, де гілки близьких дерев були вкриті в’юнкими фіолетовими і рожевими квітами. Хоча зараз осінь, ці дивовижні ніжні рослини квітнуть до самісіньких морозів.

– Кликав, Сандере. Сьогодні сталося дещо важливе. Ми посадили корабель Віньянта Атані. Він ішов на автопілоті.

– Що з Віньянтом? – у голосі Сандера не було й крихти хвилювання.

– Віньянта там не було. На борту знайшли дівчину і хлопця, занурених у штучний сон. Одяг не наш. І ще у них було ось це.

Равік передав Сандерові шкіряний браслет із каменями. Сандер зацікавлено роздивлявся річ, тоді приклав до свого браслету, камені не відреагували на дотик.

– Майже розряджений.