Глава 4. Тріщина в кризі

Ніч опустилася на будинок, немов важка оксамитова завіса. Гості роз’їхалися близько другої, залишивши по собі запах дорогих парфумів і ледь вловимий присмак фальші. Я стояла біля панорамного вікна у вітальні, закутана в плед, який знайшла на дивані, і дивилася, як за склом мерехтять вогні нічного міста. Усе тіло все ще горіло після його дотиків, а губи пам’ятали той показовий поцілунок. Мене нудило від самої себе — за те, що відповіла. Хай навіть на секунду.

Кроки за спиною я почула не одразу. Він підійшов тихо, став поруч. Я не обернулася, лише міцніше стиснула плед.

— Чому не спиш? — запитав Морозов. Голос був іншим, ніж раніше, — утомленим, без звичної сталі.

— Не твоє діло, — відрізала я, не повертаючи голови. 

Він не відповів одразу.

Я чула його дихання — рівне, спокійне. Потім він трохи схилив голову, ніби теж розглядав вогні.

— Ти завжди така колюча, — промовив задумливо. — Ще зі школи, здається.

Я різко обернулася. Він знав мене зі школи? Ми не вчилися разом, але я справді пам’ятала його — старшого на кілька класів, вічно в оточенні друзів, небезпечного навіть тоді. Проте він ніколи не звертав на мене уваги.

— Ти мене пам’ятаєш? — вирвалося в мене.

— Звісно. Ти завжди дивилася на мене так, ніби я ось-ось у когось поцуплю гаманець.

Я відчула, як щоки заливає рум’янець.

— Я не дивилася на тебе.

— Дивилася, — він ледь помітно посміхнувся. — І це було… освіжаюче. Усі інші боялися або підлизувалися. А ти просто дивилася з осудом.

— Бо ти був хуліганом. І зараз лишився таким самим. Тільки масштаби інші.

Він не заперечив.

Відійшов на крок, сперся плечем об віконну раму. Світло від вуличного ліхтаря падало на його обличчя, і вперше я помітила дрібні зморшки в кутиках очей.

— Чому саме я? — тихо спитала. — Навіщо тобі це все?

— Довга історія, — він відвів погляд. — Не сьогодні.

— Тоді коли? Ти тримаєш мене тут, як ляльку, а я навіть не знаю, у що вплуталася!

— Можливо, це й на краще.

— Для кого? Для тебе?

Він не відповів. Я зробила крок до нього, змушуючи себе не тремтіти.

— Я хочу знати. Хоч щось. Бо інакше я просто збожеволію в цих стінах.

Морозов довго мовчав, дивлячись кудись поверх моєї голови. Потім зітхнув.

— Колись я тобі розповім. Але не зараз. Зараз тобі просто треба звикнути.

— До чого?

— До мене.

Він сказав це так просто, що я на мить розгубилася. А потім він зробив те, чого я не чекала, — простягнув руку й обережно, майже нерішуче, торкнувся моєї щоки.

Його пальці були теплими, і я завмерла, не в силах поворухнутися.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я цього хотів, — прошепотів він.

— Чого саме?

— Просто бути поруч. Ще тоді, півтора року тому, на тій вечірці.

Я зблідла. Вечірка. Шампанське. Моя хвилинна слабкість, коли я висла на його шиї й благала поцілувати. А вранці втекла, зробивши вигляд, що нічого не пам’ятаю.

— Я була п’яна, — прошепотіли мої губи.

— А я ні. І я чекав. Дурень, правда?

Я не знала, що відповісти. У грудях щось стислося — не від страху, а від несподіваної ніжності, яка прозвучала в його голосі.

Він нахилився, і його губи майже торкнулися моїх. Цього разу не показово, не для гостей. Тихо, запитуючи. Я заплющила очі — і дозволила.

Поцілунок був повільним, обережним, ніби він боявся злякати. Його долоня лягла мені на потилицю, притягуючи ближче. Я відчувала, як калатає його серце — чи, може, то моє? У цей момент не існувало ні боргів, ні примусу, ні ненависті. Тільки тепло і розгубленість.

Коли він відсторонився, ми обоє важко дихали.

— Це нічого не міняє, — видихнула я, хоча сама не вірила в ці слова.

— Я знаю, — відповів він. — Але це початок.

Він розвернувся й пішов, залишивши мене саму.