Глава 3. Золота клітка

Будинок пригнічував. Холодний мармур підлоги, панорамні вікна до стелі, мінімалістичні меблі — усе сіре, чорне, безжальне. Жодної теплої деталі. Я стояла посеред величезної вітальні й почувалася піщинкою.

Морозов кинув мені щось шовкове. Я машинально спіймала. Пеньюар. Тонкий, мереживний, відверто-червоний.

— Перевдягнися. За півгодини гості, — наказав він, навіть не дивлячись.

— Я схожа на повію? — я відкинула ганчірку на диван.

Він обернувся. Повільно, хижо. Погляд пройшовся по мені — від мокрих кросівок до зібраного в недбалий пучок волосся.

— Ти схожа на ту, чий брат завинив мені  грошей. Вдягни це. Або я сам тебе перевдягну. Обирай.

У його голосі не було погрози. Лише констатація факту.

Я згадала його пальці на своєму підборідді й зрозуміла — він зробить. Ще й отримає задоволення.

Я схопила пеньюар і пішла шукати ванну. Коли зачинила за собою двері, притиснулася спиною до холодної плитки й глибоко задихала.

Руки трусилися. Але я змусила себе стягнути светр, джинси, вдягнути цей клаптик сорому.

Тканина струмувала по шкірі, як рідкий шовк. Я глянула у дзеркало — розчервонілі щоки, палаючі ненавистю очі, припухлі губи. З відображення дивилася незнайома жінка. Чужа, зла, гарна.

Коли я вийшла, вітальня вже наповнилася людьми. Чоловіки в бездоганних костюмах, дівчата в дизайнерських сукнях. Усі — з породи хижаків. Одна блондинка з перекачаними губами одразу прилипла до Морозова, обвила його руку.

— О, це твоя нова іграшка, Морозов? — голосно засміялася вона, окинувши мене зневажливим поглядом. — Скучив за дешевкою?

Кров ударила в голову. Я розвернулася, щоб піти геть, але Морозов спритно вхопив мене за талію й усадовив собі на коліна. Прямо посеред усієї компанії.

— Захлинайся мовчки, Крістіно, — ліниво протягнув він, а його долоня по-хазяйськи лягла на моє стегно, задираючи поділ. — Ця дешевка дасть тобі сто очок уперед.

Я спробувала підскочити, але він тримав міцно.

— Пусти! — зашипіла йому на вухо.

— Сиди тихо, — його пальці стиснули шкіру, завдаючи легкої, збудливої болі. — Це теж частина відпрацювання, непокірна.

Друзі засміялися, задзвеніли келихи. Я відчувала на собі десятки цікавих, масних поглядів. Мене палила ненависть. Але ще дужче палила його близькість. Його долоня ковзнула трохи вище, і я ледь не застогнала від несподіваної хвилі тепла. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу.

Крістіна підійшла ближче, нахилилася, обдаючи запахом солодких парфумів.

— Не думай, що ти тут надовго, мишко. Він пограється й викине.

Я мовчала. А Морозов раптом повернув моє обличчя до себе й поцілував.

Жорстко, показово, вимагаючи відповіді. І я, на свій жах, відповіла. Лише на мить. Але він це помітив. У його очах блиснула перемога.

Вечір перетворився на тортури. Але десь глибоко всередині я розуміла — ця війна тільки почалася.