Глава 2. Угода з дияволом

Я натягнула старі джинси й светр — перше, що потрапило під руку. Схопила телефон, гаманець. Коли вийшла на вулицю, дощ уже перетворився на сіру мряку.

Морозов чекав біля чорного гелендвагена, спершись на капот. 

— Молодець, — криво посміхнувся він. — Сідай.

— Я не річ, щоб мене перевозили, — огризнулася я, але все одно полізла на заднє сидіння.

Він зачинив дверцята, і клацання замка прозвучало, як вирок.

Авто рушило. У салоні пахло шкірою і ним. Я дивилася у вікно на мокрі вогні нічного міста й намагалася не плакати. Виходило погано.

— Правила, — порушив тишу Морозов. Його голос лунав рівно, майже нудотно. — Перше: жодних «ні». Коли захочу — візьму. Де захочу — теж. Ти зрозуміла?

Я стиснула зуби.

— Друге: жодних інших чоловіків. Жодних поглядів, розмов, випадкових дотиків. Дізнаюся — уб’ю. Спершу його. Потім твого брата.

— А ти, виявляється, романтик, — не стрималася я.

Він навіть не обернувся.

— Третє: ти повністю в моїй владі. Їжа, одяг, гроші — все через мене. Провинишся — покараю. Сподобаєшся — заохочу. Це гра, Асю. І я завжди виграю.

— А четверте: пішов ти! — вибухнула я. — Яка ж ти все-таки мразота!

Машина різко загальмувала біля узбіччя. Морозов відстебнув пасок безпеки, повернувся, і я побачила, як у його сірих очах загорівся темний вогонь. Він переліз назад, нависнув наді мною, відтісняючи в куток сидіння. Я відчула тепло його тіла, важкість. Його пальці міцно стиснули моє підборіддя, змушуючи дивитися просто в очі.

— Я видалю тебе зі свого життя, маленька, — прошепотів він, майже торкаючись моїх губ своїми. — Але перед тим я в тебе награюся. До самого дна. Ти благатимеш мене зупинитися.

Моє дихання збилося. Внизу живота, попри весь жах, скрутився гарячий тугий вузол. Це було неправильно. Це було огидно. Але між ненавистю і бажанням пролягала надто тонка межа.

— Я тебе ненавиджу, — видихнула я просто в його напіввідкриті губи.

— Це взаємно, — він посміхнувся хижо й повільно провів великим пальцем по моїй нижній губі. — Саме тому буде весело.

Він відсторонився так само раптово, повернувся вперед, і машина знову рвонула. Я сиділа, втиснувшись у сидіння, і не могла зрозуміти, чому серце калатає не лише від страху. Морозов умів ламати навіть повітря навколо.

Але я пообіцяла собі: він не побачить моїх сліз. Не дочекається.

Попереду виріс величезний приватний будинок за високим парканом. Золота клітка. Моя в’язниця на довгий місяць.