Глава 1. Ціна помилки

Я ненавиджу дощ. Він завжди приходить невчасно, заливає старі кросівки й нагадує, що парасольку я знову забула в маршрутці. А ще сьогодні дощ приніс його.

Грюкіт у двері змусив мене здригнутися. Я саме вийшла з душу, замотана в старий махровий рушник, і мріяла про горнятко чаю. Подумала — сусідка знову забула ключі. Не глянувши у вічко, прочинила двері.

І заклякла.

На порозі стояв Данило Морозов. Власник підпільної імперії, найнебезпечніший чоловік у місті. І мій особистий жах останніх трьох років. Чорне пальто, краплі дощу на широких плечах, мокре темне волосся зачесане назад. Сірі очі дивилися холодно, з ледь помітною насмішкою. Позаду нього — двоє амбалів, що затулили собою весь сходовий майданчик.

— Привіт, Асю, — протягнув він низьким, вібруючим голосом. — Давно не бачились.

Серце забилося десь у горлі. Я спробувала зачинити двері, але він легко підставив носок черевика, а потім і плечем натиснув — я відлетіла в коридор.

— Що ти собі дозволяєш?! — закричала я, хапаючись за рушник.

— Спокійно, мала, — Морозов неквапом зайшов до моєї крихітної «однушки», роззирнувся зверхньо. — Я на хвилинку. Твій брат заборгував мені десять  тисяч доларів.

Земля попливла під ногами. Кирко… Ні, цього не може бути.

— Ти брешеш, — прошепотіла я, відступаючи до стіни.

— Я ніколи не брешу, — він дістав телефон, тицьнув мені під ніс фотографію. Кирило з розбитим носом, навколішки, тримає якийсь папірець. Розписка. — Гроші, Асю. Через тиждень. Якщо не віддасть — я його поріжу на шматки.

Мене затіпало. Брат — дурень, наївний ідіот, але моя єдина рідна душа. Батьки загинули п’ять років тому, і я тягнула його сама. А він уліз у борги до Морозова…

— У мене немає таких грошей, — я намагалася говорити твердо, хоча голос зрадницьки дрижав. — Ти прекрасно це знаєш.

— Знаю, — він ступнув ближче. Від нього пахло дощем, дорогим парфумом і ледь вловимою загрозою. — Тому пропоную альтернативу. Ти. Відпрацюєш борг тілом. Місяць. Ти належатимеш мені, поки я не награюся.

Повітря застрягло в легенях. Я дивилася в його красиве, жорстоке обличчя і не могла повірити. Він що, серйозно?

— Ти з глузду з’їхав, Морозов?! — видихнула я, хапаючи зі столу важку керамічну чашку. — Котись під три чорти!

Я шпурнула чашку йому в голову. Він ухилився граційно, наче кіт, і чашка вибухнула об одвірок. Амбали за спиною напружилися, але Данило лише ліниво махнув рукою — мовляв, заспокойтесь.

Наступної миті він опинився впритул. Рвучко схопив мене за талію, притискаючи до своїх твердих, мов камінь, грудей. Рушник зрадницьки поповз униз, і я вчепилася в нього пальцями, намагаючись утримати рештки гідності.

— Я даю тобі одну хвилину, щоб зібрати речі, непокірна, — прошепотів він мені на вухо, обпікаючи подихом. — Вважай, що я — твоє персональне пекло.

І воно тільки починається.

Його пальці боляче стиснули моє стегно. Потім він відпустив мене так різко, що я похитнулася. Розвернувся й пішов на вихід, кинувши через плече:

— Шістдесят секунд, Асю. Вийдеш сама — буде легше. Ні — винесу за шкірку.

Час пішов.

Я стояла боса на холодному лінолеумі, в рушнику, що ледь прикривав тіло, і відчувала, як усередині закипають сльози люті й безсилля. На тумбочці цокав годинник. Я ненавиділа його всією душею. Але Кирко…

Я не могла дозволити, щоб брата вбили.

Вихід був один.