Коли бабця покликала приїхати й допомогти їй з черговим закриванням всякого непотребу, хотілось відмовитись. Їхати до чорта на куличики заради пари банок законсервованих помідорів та огірків чи ще чогось здавалось чимось зовсім нелогічним, однак не приїхати до тієї, хто тебе виростив, здавалось ще гіршим. Саме тому довелось кинути всі справи, взяти пару днів відгулів, і приїхати в те село, де тебе виховали.
Колись доволі велике селище міського типу зараз перетворилось на селище-примару, не менше. Холодний осінній вітер пронизував до кісток, а дрібний дощ здавався льодяним.
Хати здавалися закинутими, але по дорозі до будинку, по якій було так класно ганяти на велосипеді в дитинстві, весь час здавалось, що хтось дивиться мені в спину. Невидимий погляд так і пропалював наскрізь. Атмосфера цього місця, яке колись здавалося раєм, зараз була зовсім іншою. Тиша була гнітючою... Напевно тому, що раніше, в моєму дитинстві, життя тут било ключем.
В хаті бабці не горіло світло. Та й взагалі, схоже, всі тут економили на світлі. Двері, як і завжди, були відчинені. Чомусь ніхто ніколи нічого не боявся в таких от маленьких поселеннях, і двері старих та косих хатинок просто не зачинялись ані вдень, ані вночі.
— О, ти вже тут, — бабця одразу зрозуміла, що в хатинку зайшли.
— Так, я тут, що будемо закривати цього разу?
Мій награно веселий тон їй, напевно, не надто сподобався, бо ж пару секунд вона так і мовчала....
Вже всередині, в кімнаті, звідки лунає її голос, мені в очі одразу кинулась свічка, яка ледь-ледь освітлювала посірівше і схуднувше обличчя старенької.
— Привіт, ба. Ну як ти тут? — починаю шукати поглядом вимикач світла.
— Привіт, все як завжди, як завжди, — повторює вона двічі. — Я тебе не просто так покликала... Ти маєш піти до підвалу і знайти там мою скриньку. Але в жодному разі не відкривай її, чуєш? — вона подивилася мені прямо в очі.
— Добре, добре, — киваю бабусі й, кинувши сумку на крісло, виходжу з кімнати і йду до виходу.
На вулиці дує неприємний холодний вітер.
Вхід до підвалу в неї зовні, взагалі окремо від хатини. Дивні двері, за якими одразу йдуть сходи вниз.
Що за скринька може бути там? Не розумію... Хіба там не мають залишати всілякі овочі та варення в банках?
Доходжу до дверей, відкриваю їх. В ніс одразу б’є запах плісняви. Вмикаю світло. Лампочка, що вкручена в стелю, спочатку взагалі не загоряється, а потім все ж неприємно поблимує, ніби хапаючись за останні хвилини життя, намагається погоріти ще хоч трохи, не здається. Але хіба в цьому є сенс? Зайва хвилина нічого не вирішить.
Тринадцять сходинок вниз — і я вже стою перед ще одними дверима.
Обшарпані, вицвілі, в іржі брудно-коричневого кольору, вони зовсім не викликають довіри.
Другі двері піддаються так само просто, як і перші. Але тут вже жодного світла. Взагалі не бачу, де воно вмикається. Дістаю телефон, підсвічую стіну, щоб знайти перемикач, однак замість цього боковим зором помічаю, як щось поблискує в самому кінці підвалу.
Невже бабця дійсно поклала тут якусь шкатулку?
Підходжу ближче і перечіпаюсь через щось, водночас падаючи на одне коліно і долоні. Прямо перед носом продовжує поблискувати вона.
Так, схоже, що це саме та скринька. Навряд чи у бабці їх тут декілька. Та й сказала вона знайти саме скриньку, а не скриньки.
Цікаво, чому вона поблискувала? Тут практично не було світла: на банках не було жодного відблиску, хоча по суті скло має давати кращий відблиск, ніж метал, з якого зроблена ця штука.
Взявши її до рук відчуваю нестерпне бажання відкрити її. Завжди так, коли кажуть щось не робити, то нестерпно сильно хочеться не послухатись.
Та й тут нема жодного замку, все одно бабця ніяк не дізнається. Просто привідкрию, зазирну одним оком, не більше.
Тік-так, відкривай,
Три бажання
Зможеш загадати.
Тільки пам’ятай,
Що страждання
Можеш цим завдати...
Дивний дівочий голос злякав до чортиків і шкатулка буквально випала з рук.
Оце у бабці приколи... Як вона це зробила? Невже поклала десь рацію?
Озираюсь, але авжеж нічого не бачу: стіни в підвалі голі, навіть коли свічу на них ліхтариком від телефону (все ж і в самому підвалі лампочка ледве-ледве горіла).
Дивлюсь на скриньку... Можливо, вона музикальна? Ось і вся загадка.
Підіймаю її з підлоги, присвічую собі, щоб роздивитись. Потім ледь-ледь привідкриваю, але ніякого голосу тепер не чую. Відкривати її сильніше щось не дуже хочеться.
Треба просто віднести її бабці, посидіти з нею пару годинок, і поїхати додому.
Виходжу з підвалу, підіймаюся сходами. Бачу світло там, вгорі, але це чомусь не заспокоює, а навпаки наганяє ще більше мороку.
Що за дивний голос?
Виходжу на вулицю, коли саме починається дощ. Маленькі крижані краплі, здається, опалюють шкіру своїм холодом. Швидко біжу до будинку, притиснувши скриньку бабці до себе, щоб не замочити і не зіпсувати.
Дощ відбиває якусь дивну ритмічну мелодію в такт тій пісеньці з підвалу, і це трохи напружує...
Однак, як тільки заходжу в будинок, то клята мелодія нарешті повністю тоне десь за стінами та вікнами...
— Ба, скринька вже тут, — тихо кажу я, заходячи в її кімнату і одразу ж в шоці застигаю на місці, виронюючи з рук кляту скриньку...
#1545 в Містика/Жахи
#9573 в Любовні романи
#2311 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.03.2023