2.

****

Так як пейзаж, занурений в темряву, за вікном машини пробуджував в уяві похмурі картини, а мовчання мого насупленого водія посилювало напружену атмосферу в салоні, в мою голову лізли найжахливіші думки. Я вже тисячу разів пошкодувала, що ось так, не обдумавши все як слід, полетіла на інший кінець світу. Коли мені зателефонували і сказали, що я мала виїхати продовж п'яти днів, я майже не роздумувала. Це було схоже на світло в кінці тунелю, на яке я чекала. Я не стала шукати додаткової інформації про місце, куди збиралася, не взяла контакти, щоб зв'язатися в разі потреби з роботодавцем. Зараз я шкодувала про це, знала, що дозволила засліпити себе перспективою нового старту, не замислюючись занадто багато про те, у що я вплуталася.

А ще я сіла в машину цього похмурого типу. А якщо він відвезе мене невідомо куди і зробить, що захоче? Або продасть? Ні, не в гарем якогось місцевого араба (не знаю, чи є у них гареми), а в зубожілий бордель для погоничів верблюдів. Від подібної каші в думках, мій рівень тривожності просто зашкалював. І хоч я мала зовсім не блискучий вигляд, точніше просто жахливий: знемагала від спеки з розчервонілим обличчям і сорочкою мокрою від поту, джинси, одягнені для зручності в літаку, були занадто великі, тому що я схудла на п'ятнадцять кілограмів через стрес, але все одно я боялася за себе і свою честь. Гучно сказано? Проте я дійсно панічно боялася. Я була впевнена, що серед погоничів верблюдів знайдуться не надто вимогливі, які поласяться і на такий не сексуальний екземпляр в моїй особі.

Тому, коли машина, нарешті, зупинилася, я просто вискочила з неї, не втрачаючи ні секунди. Відбігши на невелику відстань, я з викликом кинула своєму водієві:

- Відповідай, куди ти мене привіз? В аеропорту я повідомила про своє прибуття знайомому комісару місцевої поліції. Так що, якщо я вчасно не приїду в туркомплекс, у тебе будуть проблеми.

Водій подивився на мене, як на божевільну. Можу посперечатися, що я побачила неприховану жалість в його погляді, який немов говорив: «Ось ще в однієї туристки мізки розплавилися від незвичної спеки».

- Ми приїхали, - кинув він не дуже ввічливо, дістав з багажника мої речі і натиснув кнопку дзвінка на великих воротах в східному стилі, біля яких ми зупинилися і звідки долітали звуки музики.

Немов за помахом чарівної палички ворота відчинилися і перед нами виник чоловік середніх років в уніформі готелю «Каскад». Холодна рука страху, що стискала все всередині, нарешті, мене відпустила. Саме так називався туркомплекс, куди я влаштувалася працювати. Напевно через переживання я чітко згадала все, що Аліса розповідала про це шикарне місце, яке представляло собою кілька готелів, що належали одному господареві і мали спільні місця для дозвілля туристів і загальний персонал. Тут був готель «Каскад Гольф Толассо», що мав п'ять зірок, власні бари та ресторани, басейни та спортивні майданчики, навіть тенісний корт та поле для гольфу. Він знаходився на самому березі Червоного моря, а трохи глибше, на другій лінії розташовувався ще один готель цього комплексу «Каскад Бей», який був простіше, але також мав свою неповторну розкішну структуру для задоволення будь-яких примх туристів. Схоже, до цього готелю і привіз мене мій мовчазний водій.

- Адібе, ось привіз я вам вашого нового тренера, - сказав він ламаною англійською, як мені здалося, спеціально, щоб і я розуміла його слова. - Тільки вона, схоже, занадто втомилася в дорозі. Навіть не знаю, чи впорається зі своїми обов'язками.

Той, кого він назвав Адібом, щось відповів йому арабською, і підійшов ближче до мене. На його обличчі з'явилася широка посмішка, яка на мене подіяла заспокійливо.

- Здрастуйте, я Лоліта Окольська, - представилася я, повертаючи посмішку.

- О, так, звичайно, ласкаво просимо у «Каскад»! Слідуйте за мною, я відведу вас на ресепшен. Я Адіб, завжди до ваших послуг, - відповів він.

Він був не молодий, не надто високого зросту і його фігура трохи розпливлася, але його доброзичливе обличчя робило його дуже симпатичним. Він підхопив мої валізи і запросив мене увійти на територію комплексу. Варто було тільки перетнути ворота і я відразу ж потрапила в інший, казковий світ. Із захопленням розглядаючи навколишню розкіш і пишність, я піднялася слідом за Адібом вузькими мармуровими сходами, і опинилася перед фонтаном в оточенні тропічної зелені. Важко було повірити, що цей оазис знаходиться в центрі пустелі. Я була оточена деревами та ореолами світла, бачила неподалік відкриту терасу ресторану і палаючий різнокольоровими вогнями танцмайданчик, заповнені відпочиваючими. Мої очі не знали, куди дивитися. І хоч я зупинялася в дорогих готелях, ця східна розкіш вразила мене. Адіб повернувся до мене з доброзичливою посмішкою:

- Гарно? Тепер це не тільки твоє місце роботи, але і твій дім.

- Так, мій новий дім...

Здається, я ледь прошепотіла ці слова... Мені пропонували новий початок, і перш за все без минулого, тут мені не доведеться повертатися до минулих нещасть, я зможу бути абсолютно новою людиною, менш наївною. Ніколи більше я не послаблю пильності, не дозволю нікому обдурити або використовувати мене, не дам нічому вислизнути від мене. Контроль, а точніше, самоконтроль буде моєю новою мантрою. Так думала я дорогою.

Ми прийшли туди, що, мені здається, називалося ресепшен. Це була величезна альтанка з білого мармуру, яка була розташована серед фонтанів, немов на острові. Дівчина за стійкою виявилася співвітчизницею, на бейджику у неї красувалося ім'я «Наталі», а зовнішність була цілком слов'янська. Вона вказала мені на один з диванів.

- Будь ласка, сідайте, я попрошу принести вам м'ятний чай і зателефоную Яну, він давно вже вас чекає.

 Хороша новина, виявляється, мене чекали. Я повинна була визнати, що наданий мені прийом остаточно заспокоїв мене, я відчувала, як моє тіло потроху розслаблялося. Поки я насолоджувалася божественним м'ятним чаєм, який освіжав, незважаючи на те, що був дуже солодким, мене мучило запитання: «Хто такий цей Ян?»