Земля і Вода

​Весна сорок третього року на Ясній Поляні пахла не надією, а потом і пилом. Новий німецький порядок вимагав хліба, і земля, позбавлена техніки, яку евакуювали або знищили радянські керівники , забирала у людей останні сили. Вся міць, яка колись ховалася в рідкісних тракторах, тепер лежала на худих плечах селян та жилавих спинах тварин.

Робочий день починався ще до світанку. Жінки — Параскева Бабенко, сини якої, Андрій та Сашко, ще були замалі для важкої праці; Анастасія, дружина Давида; Олена, дружина Семена Євтушенка; Оксана  дружина Гната Калініченко (старша донька Феодосія Панченко), — виходили з хат, коли над степом ще стояв туман. Дванадцятирічна донька Оксани, Лідія, залишалася вдома за головну: на її опіці були молодші брати Іван та Григорій, їх дід Фока час від часу заходив до онуків, проживаючи у сусідній хаті зі своїм найменшим сином Анатолієм. ​У полі їх чекало пекло. Старі воли, ліниві й байдужі до всього, ледь тягли важкий плуг. Чоловіки, що залишилися, — старі й підлітки — йшли за плугом, а жінки йшли слідом, розбиваючи грудки землі сапами. Сонце піднімалося, і спека ставала нестерпною. На обід була перерва — приносили воду, шматок черствого хліба, цибулину. Їли просто в полі, в тіні воза, відганяючи настирливих мух. А потім — знову праця, до самого вечора, доки спина не перетворювалася на суцільний камінь, а руки не переставали слухатись. За роботу, як і при колгоспі, староста записував трудодні. Абстрактні палички в зошиті, за які восени, можливо, дадуть якогось зерна — якщо в німців залишиться щось після реквізицій.

Посеред цієї виснажливої рутини траплялися й миті тихої радості. У Григорія та Марії  Панченко народилася донька. Маленька, світловолоса, як і мати, вона стала променем світла для всієї родини. Її назвали Оленою, на честь матері Марії, дружини Феодосія Панченка, Олени Якимівни.

Старий Феодосій Данилович Панченко, тримаючи на руках крихітну онуку, дивився на доньку та Григорія, що стояли поруч. Вони були молоді, закохані, і їхнє почуття, що народилося серед війни, здавалося таким крихким і водночас таким сильним. І ця картина раптом стерла з його очей сьогодення. Перед його внутрішнім зором постало інше, назавжди втрачене життя…

​…Рік тисяча дев'ятсот шостий. Село Бабичі на Канівщині. Осіннє весілля. Він, молодий Феодосій, син знаного на весь повіт талановитого землероба Данила Григоровича, веде під вінець свою наречену, Олену, доньку Якима Мойсейовича Ракоїда. На ньому — вишита сорочка, на ній — вінок з барвінку та стрічки, що розвіваються на вітрі. Грають троїсті музики, горить багаття, столи вгинаються від страв. Пахне весільним короваєм, медом та яблуками. Люди співають, танцюють, радіють. Це свято — не наказ старости, а щире єднання громади. Це світ, де одруження — це не відчайдушний крок у невідомість, а початок довгого, осмисленого життя на своїй землі…

— Тату, ви чого? — тихий голос Марії повернув його до реальності.

Він здригнувся, і видіння зникло.

— Та так, доню… Згадав дещо.

Але ночами життя текло за іншими законами. Григорій, Гнат та Семен перетворювалися на тіні. Вони діставали зі сховку пачки листівок, надрукованих на цигарковому папері, і розходилися по навколишніх хуторах. Пробиралися в Шевченко (що до революції звалося Божедарівка), в Червоні Кошари( що зараз зветься Українець) на річці Мертвовод, у Вікторівку. Вони залишали листки на ринку, біля криниць, на дверях управи — скрізь, де їх могли знайти люди. Це були маленькі уколи правди у великому тілі окупаційної брехні. Іноді вони робили дрібні диверсії: то підпиляють міст, то розкрутять гайки.

Однієї ночі удача їх зрадила. Коли вони поверталися з Червоних Кошар, їх помітив німецький патруль. Почалася погоня, стрілянина. Їх упіймали та били.

Їх кинули у холодний, сирий барак на околиці Братського, який слугував тимчасовою в'язницею. Вони знали, що на ранок їх чекає розстріл. Вони лежали на брудній соломі,  стогнали від болю.Надія померла

Охороняти їх поставили одного поліцая — молодого хлопця з сусіднього села, якого вони знали. Вночі, коли все стихло, він підійшов до них.

— Я відчиню двері, — прошепотів він, і його голос тремтів. — Через десять хвилин. Біжіть до річки. Може, Бог милує.

Він не чекав на відповідь. За десять хвилин замок клацнув, і двері прочинилися.

Вони вислизнули в темряву. До річки було недалеко. Вони бігли, ковтаючи холодне нічне повітря, і вже бачили темну смугу води, коли позаду почулися крики і вибухнув постріл. Німці! Вони повернулися раніше.

Почалося пекло. Кулі свистіли над головами. Вони не бігли — вони впали у воду, в зарості густого очерету на березі Мертвоводу. Льодяна вода обпекла тіла. Вони занурилися так, щоб над водою стирчали лише носи, і завмерли.

Німці підбігли до берега. Вони не полізли у воду. Вони просто почали стріляти. Довгі, безжальні черги з автоматів різали темряву і воду. Кулі входили у воду з глухим звуком «плюх», зрізали стебла очерету, що падали на них, свистіли в сантиметрах від їхніх голів. Здавалося, це триває вічність. Вони лежали, не дихаючи, в обіймах крижаної річки, а смерть танцювала навколо них.

Потім стрілянина стихла. Німці постояли, посвітили ліхтарями по воді, і, вирішивши, що в такому пеклі ніхто не вижив, пішли геть.

Ще довго вони лежали у воді, не вірячи у свій порятунок. Потім, тремтячи від холоду і пережитого жаху, вони вибралися на берег. Живі. Поранені, знесилені, але живі. Мертва Вода, що мала стати їхньою могилою, цього разу подарувала їм життя.

​Дорога, якою пробиралися підпільники, була не просто шляхом. Це була артерія хутірської пам'яті. Вона починалася на Ясній Поляні, бігла повз крайню хату Адама Литвина, оминала старе, поросле травою кладовище, а потім змією спускалася в глибоку балку Скаржинського. По дну цієї балки, південніше, лежав хутір Крутий Яр.

Ця земля пам'ятала не тільки війну. Вона пам'ятала й інший терор, що прийшов раніше.

Кожного ранку, за кілька років до цих подій, цією самою дорогою, повз те саме кладовище, спускався до колгоспної контори Василь Калініченко. Він був рахівником. Простою, тихою людиною, яка вела облік трудоднів. День у день він ішов цією стежкою, а потім так само повертався. Аж доки його не забрали. Його ім'я залишилося у списках розстріляних в Одесі.