***

***

Містечко на полонині недалеко від дому було тільки нашим. Приховане від сторонніх очей кільцем дерев, воно давало змогу влаштовувати усамітнені пікніки й просто лежати на траві, спостерігаючи за хмарами. От як зараз.

— Знову вівці? — пирснув я. — Лапко, ти собі не зраджуєш.

— Вівця й хрест, — копнула мою руку Ліза. — Хрест тут дуже важливий.

— Та невже?

— Ага. Це буквально Струківка [1].

— Твоя правда.

Ліза занурила руку до плетеного кошика поруч, але, судячи з зітхання, нічого там не знайшла.

— Зголодніла? — запитав я.

— Та ні, — відповіла Ліза, і її живіт забурчав.

— Яке ж ти брехло, Лапко.

Вона штовхнула мене плечем, і я засміявся.

— Вертаймося додому, — заохотив, підвівшись.

— Та там однаково самісінькі персики, — набурмосилася Ліза.

Я схопився рукою за серце й «із жахом» прошепотів:

— І ти не хочеш готувати щось ще?

— Нє, — вона заплющила очі й з лукавою усмішкою, замотала головою.

— То ти не тільки брехло, а ще й ледащо. — Я ткнув їй між ребер.

Ліза вигнулася й накрила очі рукою. Я потягнув на себе покривало, на якому вона лежала.

— Гей! — почулось обурене.

— Я йду додому й забираю тебе із собою.

— Та годі тобі! Дай полежати!

— Полежиш на канапі. Вечерю сьогодні приготую я.

Ліза відвела руку й зиркнула на мене одним оком.

— Справді?

— Еге.

— Не жартуєш?

— Жартувати про такі речі? У мене що, по-твоєму, геть совісті немає?

Ліза із серйозним видом кивнула:

— Немає.

Я обмотав її своєю частиною покривала, Ліза загиготіла.

— Нестерпне дівчисько, будеш давитися персиками! — пригрозив я, закріплюючи край покривала, і почимчикував у бік будинку.

— Зажди! — усе ще сміялася Ліза, борсаючись у покривалі. — Зачекай на мене!

Найгарніша гусінь з усіх, що я коли-небудь бачив!

Примітки:

[1] Церква Вознесіння Господнього. Струківською церкву називають за іменем пастуха Івана Струка, який, за переказами, заснував Ясіню й побудував церкву в дяку Богові за порятунок отари.