***

***

Вечоріло. Ми лежали на килимі коло незапаленого димаря й грали в Дженґу.

— Шкода, що тут поки немає піаніно, — Ліза витягнула бічний блок і поклала його наверх. — Ти б мені зіграв.

— Яке щастя, що тут поки немає піаніно, — витягнув наступний блок я. — А то б мені довелося грати.

— Чому ти так опираєшся цьому? У тебе гарно виходить.

— Я не сідав за піаніно відколи закінчив школу. Тож, певно, уже й не виходить.

Ліза потицькала блок у центрі дерев’яної вежі. Та ледь хитнулася, тож Лізі довелося сповільнитись.

— Я не пропустила жодного твого виступу, знаєш?

— Знаю. І це значить, що ти бачила всі мої промахи.

— О, твої вуха так смішно червоніли, коли ти помилявся!

— То тобі подобалося дивитись, як я страждаю? Маленька ти садистка, Лапко.

— А коли тобі медаль вручали, ти теж страждав?

— То була медаль за участь. — Я витягнув блок зі сторони Лізи й поклав його навхрест до верхніх. — Одненька, і та втішна.

— «До Елізи» в тебе того разу вийшла філігранно, — зробила свій хід Ліза.

— Я міг виконувати її з заплющеними очима, — зголосився я. — Але з Моцартом усе ж схибив.

— Геть трішки.

— Я забув ноти. Перед усіма. Тричі брязнув не ті акорди, і зрештою почав усе спочатку. Це, по-твоєму, трішки?

— Це, по-моєму, нерви. А я однаково насолоджувалася. Твої пальці так по клавішах пурхали, ніби кісток не мали.

— Ти мені лестиш.

— Ти був такий: та-да-та-да-та-та-та-да-дам, — почала наспівувати Ліза, зображаючи пальцями гру на фортепіано.

— Це Бетговен. А ми говорили про другу композицію.

— Та-та-да-дам, — не спинялася Ліза, — та-та-да-дам…

Вона поклала свою паличку нагору й затупала пальцями по моїй руці. Я усміхнувся, похитав головою. Ліза продовжувала «награвати» мелодію вже на килимі, але я однаково не міг зосередитися на чомусь, окрім її голосу.

— Трясця. — Дерев'яна вежа розвалилася, коли я ткнув не той блок.

— Так! — Ліза переможно скинула руки.

— Ти це навмисно почала! — обурився я.

Вона загиготіла.

— Я вимагаю реваншу!

— Не цього разу, любий. — Ліза підвелася на ліктях. — Сьогодні фільм обираю я.

Я застогнав і перекотився на спину, розкидавши гральні блоки рукою.

— Плач — не плач, а ми дивитимемося «Татові знову 17» [1].

— Та ну! Ти дивилася його вже скільки? Разів сто сімдесят?

— Тільки десять, — примостилася на дивані Ліза.

— Тільки десять, — пробурчав я. — Ну так, авжеж, це інша справа. Репліки ще не всі вивчила?

Вона чмокнула свою долоню й зробила вид, ніби закинула цей чмок у баскетбольне кільце. Я зітхнув, підвівся й сів поруч із нею.

Звичайно ж, Ліза обрала безпечний варіант. З красунчиком Ефроном, жменькою жартів і солодким-пресолодким фіналом.

Шанси, що вона знудиться, нульові. Що злякається — того менше. А отже надії на те, що вона випадково схопить мене за руку чи засне на моєму плечі, можна відкласти до кращих часів.

— Завтра подивимося мій фільм, — попередив її я.

— Атож… — протягнула лисиця й хитро зиркнула на мене: — …якщо виграєш.

Примітки:

[1] «17 again» — комедія режисера Берра Стріса з Заком Ефроном у головній ролі.