1 Розділ

Літо в Парижі завжди тепле. Повітря, просякнуте ароматом випічки та розігрітого асфальту, ледь помітно тремтіло за вікном. Звісно, мені хотілось би якось поїхати відпочити у Єгипет, до океану, або в іншу країну, де шум хвиль перекриває думки. Але ні, я мушу сидіти вдома і малювати ескізи, натюрморти та пейзажі. Іноді — портрети, якщо знаходиться модель приємної зовнішності, чиї риси хочеться закарбувати на папері.

Я сиділа у своїй кімнаті — моєму маленькому світі. Вона була невелика, але неймовірно затишна. Кожен вільний куточок займали підрамники, стоси паперу та баночки з фарбою. Світло-бежеві стіни майже повністю зникли під моїми начерками, приколотими кнопками. Старе дерев’яне підвіконня було заставлене горщиками з квітами, а крізь відкрите вікно долинав тихий гул паризьких вулиць. Тут пахнуло лляною олією.

Я відчувала себе щасливою. У мене було все: їжа, дах над головою і навчання на професію моєї мрії — дизайнера.

— Лізі! — знизу почувся знову голос тата. — Лізі, йди їсти!

Я відклала пензлик, витерла забруднені пальці об старе ганчір’я і вийшла з кімнати. На кухні, де завжди панував затишок, уже сидів батько. Він виглядав втомленим, але задоволеним — чоловік із добрими очима та сивиною на скронях, який усе життя присвятив тому, щоб у мене була можливість малювати. Мама стояла біля плити, звично пораючись із каструлями. Вона завжди була втіленням грації, навіть у домашньому фартуху, з акуратно зібраним світлим волоссям і незмінною посмішкою.

— Є гарні новини, — повідомив батько, як тільки я сіла за стіл. — Оскільки скоро дата смерті мого брата, до нас завітає твоя тітонька. — глянув на мене. 

— Коли? — мама миттєво розвернулася від плити, витираючи руки рушником. — Чому ти раніше не сказав? У нас нічого не приготовлено, треба змінити білизну в гостьовій...

— Не панікуй, Фабі, — спокійно перебив її тато, злегка посміхаючись. — Через пару днів. Ще є час.

Я з цікавістю спостерігала за ними. Моя кузина завжди була для мене кимось особливим, хоч ми й бачилися не так часто.

— Сестра приїде з чоловіком? — запитала я, згадуючи їхнє невелике весілля. Вони взагалі розписалися тихо нікому не сказавши навіть. А через пару місяців тато зіштовхнувся на одній із зустрічей з чоловіком. Тоді ми і познайомились ближче. 

— Звісно! У нього якраз відпустка. Вони приїдуть на пару тижнів.

Мама швиденько розставила тарілки з гарячим рататуєм, від якого йшов неймовірний аромат прованських трав. За столом панував той самий звичний, теплий затишок. Тато розливав чай, а я, ледве дочекавшись, поки всі сядуть, почала ділитися тим, що вже кілька днів не давало мені спокою. Емоції просто переповнювали.

— До речі, про плани на ці тижні, — почала я, активно жестикулюючи виделкою. — Пам'ятаєте про виставку молодих дизайнерів та художників, яка пройде через пару днів? Так от, мою роботу відібрали в першу залу! Це найкраще місце, прямо біля входу. Я от думаю обов'язково запросити сестру з чоловіком, їм має сподобатися.

Тато гордо посміхнувся, а мама задоволено кивнула, але я ще не закінчила. Головний сюрприз був попереду.

— Там ще обіцяли, що приїде Джозеф Франклін, прямо з США! Він відомий критик і куратор. І я дуже сподіваюсь, що моя робота йому приглянеться. Розумієте, на кону стоять три місця навчання в престижній школі у Штатах, і...

— Доню, які Штати? — тато раптом відклав прибори, а його посмішка згасла. — Ми цього не обговорювали.

Атмосфера за столом вмить змінилася. Я відчула, як щоки починають палати від ніяковості.

— Я... я не казала раніше, бо ще нічого не відомо, — почала виправдовуватися я, опустивши погляд у тарілку. — Моя робота може йому взагалі не сподобатись. Навіщо було піднімати галас завчасно?

Мама з татом перезирнулись. У цьому мовчазному погляді було все: і батьківська тривога, і легка образа, що я приховала від них щось настільки важливе.

— Тобі лише дев'ятнадцять, Лізі, — м'яко, але серйозно сказала мама, сідаючи ближче. — Так, звісно, ти доросла і можеш сама приймати рішення. Але ми ж домовлялись, що про все важливе ми спершу говоримо разом. Ми це ще взагалі не обговорювали... Америка — це інший кінець світу.

— Так, — тихо зітхнула я, крутячи в руках край серветки. — Але ж нічого ще й не відомо. Це просто шанс. Один на мільйон.

Тато важко зітхнув, пом'якшуючи погляд, але напруга в повітрі все одно залишилася. Наша затишна кухня раптом здалася мені затісною для тих мрій, які я так відчайдушно намагалася втримати.

— Розкажи побільше про... як його? — попросив тато, намагаючись повернути розмову в більш спокійне русло.

— Джозеф! Так, авжеж, — я вдячно кивнула й перевела погляд на маму. — Він засновник одного з найпрогресивніших арт-центрів у Нью-Йорку. Якщо він помічає когось, то це автоматичний квиток у...

Договорити мені не дав різкий, гучний звук. На столі надривно завібрував батьків мобільний. Він кинув погляд на екран і винувато підняв руку:

— Перепрошую, головний бухгалтер. Це терміново. — Тато швидко встав зі столу й покрокував у коридор, уже на ходу відповідаючи на дзвінок.

— Ой, молоко! — раптом скрикнула мама.

Як на зло, саме в цю секунду на плиті з шипінням почало пінитися й википати молоко для десерту. Мама кинулася рятувати ситуацію, озброївшись прихватками, і на кухні піднявся легкий білий пар.

Я зрозуміла: це мій шанс уникнути подальших розпитувань. Швидко запхала великий шматок пирога до рота, ледве прожувала й підхопилася зі стільця.

— Дякую! Я побігла! — крикнула я вже на ходу.

Мама коротко обернулася від плити, намагаючись перекрити шипіння конфорки:

— Коли будеш удома?

— Не знаю! — відгукнулася я, вилітаючи з кухні.

Я кулею забігла у свою кімнату. Схопила з ліжка улюблений оверсайз світшот, нашвидкуруч натягнула його через голову, ледь не заплутавшись у волоссі. Потім закинула на одне плече важкий рюкзак, підхопила довгий пластиковий тубус для паперу, де лежали готові креслення, і вибігла з дому на залиту сонцем вулицю.