Глава 3

Ранок не відчувався як ранок.
У маєтку Яромирія час ніби не мав звичного значення — лише зміна світла за вікнами та кроки за дверима, які означали, що за нею знову прийшли.
Двері відчинилися без стуку.
— Вставай, — коротко сказав вартовий.
Надія підвелася повільно.
— Я готова? — тихо запитала вона, хоча сама не була в цьому впевнена.
Відповіді не було.
Її просто повели.
Коридори маєтку були довші, ніж їй запам’яталося. Камінь під ногами холодний, рівний, чужий. Тут не було випадкових людей — лише ті, хто мав право тут бути.
Або думав, що має.
Надія йшла між двома вартовими.
Вона не питала, куди саме її ведуть. Відповідь і так чекала попереду.
Зала ритуалу була круглою.
У центрі — кам’яна основа з тонкими лініями, схожими на тріщини, але надто рівними, щоб бути випадковими. Вони утворювали коло.
У повітрі стояла тиша, яка не була природною.
Ніби кімната сама чекала.
Яромирій вже був там.
Він стояв осторонь, спокійний, зібраний, як завжди. Але сьогодні в його погляді було менше випадковості.
Більше уваги.
Він подивився на неї.

— Підходь, — сказав він.
Надію поставили в центр кола.
Камінь під ногами був теплий.
Це її здивувало більше, ніж мало б.
— Що мені робити? — тихо спитала вона.
— Відповідати, — сказав Яромирій.
— На що?
Він не відповів одразу.
Лише зробив жест.
І повітря змінилося.
Лінії на камені почали світитися.
Спочатку слабко.
Потім сильніше.

Наче щось прокидалося під нею.
Надія зробила крок назад — але межа кола була невидима і непрохідна.
— Це нормально? — різко запитала вона.
Ніхто не відповів.
— Хто ти? — пролунало питання.
Але голосу не було.
Воно звучало прямо в голові.
Надія завмерла.
— Я вже казала… Надія.
Світло на камені ледь змінилося.
— Звідки ти?
— Україна, — відповіла вона швидше.
Пауза.
Світло не згасло.
Але й не підтвердило.
Яромирій звузив погляд.
Вперше за весь час він не виглядав впевненим на сто відсотків.
— Чи знаєш ти Марка Ремісного?
— Так, — сказала Надія. — Це мій чоловік.
Світло різко пульснуло.
І зупинилося. Тиша стала важкою.
Один із присутніх вартових зробив крок назад.
— Це неможливо… — тихо сказав хтось.
Надія повернула голову.
— Що “неможливо”?
Яромирій не відповів одразу.
Його погляд став ще холоднішим, але тепер у ньому з’явилося щось інше.
Сумнів.
— Ритуал не дає чіткого відхилення, — сказав він нарешті.
— Це добре? — швидко запитала Надія.
Він подивився на неї довше, ніж раніше.
— Це означає, що ти не вписуєшся в жодну відому категорію.
Пауза. І тихіше:
— Або ти кажеш правду.
Світло раптово згасло.
І настала тиша.
Але це була не звичайна тиша після ритуалу.
Це була тиша, в якій щось уже змінилося.
Яромирій зробив крок уперед.
— Заберіть її, — сказав він спокійно.
Надія різко підняла голову.
— Що? Я ж пройшла!
Він подивився на неї .

І вперше його голос став іншим.
— Ні, — сказав він. — Ти не пройшла.
Пауза.
— Ти зламала систему.