5-а

— Ну як?

Схвильована Юстина стояла перед чоловіком у новій сукні та чекала на його висновок. Їй самій обновка з кожним поглядом та дотиком подобалась усе більше. У Юстини подібної ніколи й близько не було. Вона раділа їй наче дитина та дуже хотіла, щоб на Сергія сукня теж справила гарне враження.

— Мам? — до кімнати вбігла Зорянка й зупинилась наче вкопана. — Яка ти гарна! Як королева!

— Ти моє сонечко, — розчулена Юстина обійняла донечку та поцілувала у щічку.

— Точно. Королева. Тільки корони бракує, — додав зі свого місця Сергій. Він сидів на дивані з пультом від телевізора та звично перемикав канали.

Щось у цій фразі Юстину насторожило. Навіть не слова, а тон, з яким чоловік їх вимовив. Невже щось не так?

Зорянка ж миттю кинулась до батька, залізла на диван та пригорнулась, наче кошеня.

— Татку, купи мамі корону! З червоними камінцями. Мама у нас така гарна!

— От бачиш, мама й без корони гарна. Навіщо витрачати гроші на речі, які не приносять користі? — Сергій посадив доньку собі на коліна та вщипнув за щічку. — Краще купимо мамі новий пилотяг. Старий постійно ламається.

Зорянка насупилась. Юстині теж хотілося насупитись, але за роки подружнього життя вона навчилась приховувати свої емоції. Новий пилотяг, звісно ж, потрібен, але чому як подарунок? Невже не можна подарувати щось особисте?

— Пилотяг не влізе під подушку. І він не пасує до гарної сукні, — впевнено заявила її донька.

 — Я теж так вважаю. То який з цього висновок? — Сергій всміхнувся та погладив доньку по голівці, поправив заколку. — Скажи щось. Ти ж у мене розумна дівчинка.

— Який висновок?

Зорянка уважно дивилась на батька та зосереджено кліпала, намагаючись зрозуміти.

— А ось такий. Мамі потрібна скромніша сукня, щоб пасувала до усього — і до пилотяга, і до пральної машинки, і для того, щоб ходити в ній на роботу.

— Тату, ти не розумієш! У мами вже є сукня до пральної машинки. Їй потрібна гарна сукня, щоб мама теж була гарна!

— Мама і без цієї сукні гарна. Ти ж сама сказала.

Зорянка злізла з таткових колін на підлогу. Повернулась до нього обличчям.

— Тату, ти навмисно мене заплутуєш?

Вона вперла руки в боки та звела докупи брівки.

— А ось так робити негарно. Виглядаєш наче сердита тітонька, — зауважив Сергій.

— Я не тітонька. Я просто сердита, — заявила Зорянка, не змінюючи позу.

— Гарні дівчатка всміхаються, а не сердяться, — стояв на своєму Сергій.

— Завжди?

— Завжди, — кивнув Сергій.

— Навіть якщо хтось займає твій стільчик в дитсадку? — недовірливо поцікавилась Зорянка.

Юстина насторожилась. Її дитину ображають у дитсадку? Треба буде розпитати виховательку.

Тим часом Сергій вже серйозно зауважив:

— В такому випадку треба підійти до виховательки та розповісти про це… непорозуміння.

— Тоді я не хочу бути гарною дівчинкою. Я не яб… ябеда! Краще я заберу свій стільчик сама, — заявила Зорянка та тупнула ногою. — Вона сіла на мій стілець і показувала мені язика!

У відповідь Сергій аж почервонів від обурення, але, як виявилось, не на когось невідомого, а на свою доньку.

— Ти… — Сергій набрав повітря, щоб продовжити. — Зоряно, ти з кимось… побилась у дитсадку? — Зорянка склала руки на грудях і насупилась ще більше. — Відповідай, коли тебе тато запитує.

— Я лише відібрала свій стільчик! — крикнула Зорянка, а її губки затремтіли.

Сергій відкрив рота, щоб сказати ще щось, але у виховний момент втрутилась Юстина. Вона присіла коло доньки, повернула її до себе і всміхнулась, заглядаючи дитині в очі.

— Зорянко, доню, іди до себе в кімнату, трішки пограйся. Скоро будемо вечеряти.

— Не хочу вечеряти, — схлипнула маленька.

— Мама купила шоколадний тортик. Будеш їсти?

Зорянка подумала та кивнула.

— Тортик буду.

— От і добре. Сонечко моє, не плач. Мама і тато тебе люблять. Чуєш? — Зорянка кивнула. — Біжи до себе. Я покличу, коли ми сядемо вечеряти.

— Добре, — промовила Зорянка та рушила до виходу. Однак біля дверей все ж обернулась до батька.

— Я попрошу святого Миколая, щоб він приніс мамі корону, а тобі — пилотяг. Червоний!

Сергій підійнявся, щоб йти за нею, але Юстина зачинила двері та притулилась до них спиною. Чоловік підійшов впритул і тепер свердлив Юстину поглядом.

— Що відбувається, Сергію? — поцікавилась вона тихо.

— Ти мене про це запитуєш?

— А кого? Ти нагримав на дитину тільки за те, що вона зуміла себе захистити.

— Про що ми взагалі балакаємо? Зоряна — дівчинка. Треба було покликати старшого, а не вступати в протидію!