Розділ 6

Маршел 

Ми з Нікою приїхали до офісу моїх батьків. Я вирішив, що працювати разом буде безпечніше. Якщо дізнаються батьки,вони мене не вибачать нізащо, але це вже не мої проблеми. Хочуть, щоб я урятував їх бізнес, нехай змирять зі всіма моїми вимогами та рішеннями. 

Я перевіряв кожен документ, кожну зачіпку. Шукав інформацію про тих людей, компроміси на них. На моє здивування, я нічого не знайшов. Ці люди занадто розумні, тому скоріш за все, ретельно зачистили всі сліди, не залишивши жодного натяку на те, що причетні до поганих дій.

Ми з Нікою працювали в сусідніх кабінетах. Я занадто багато думаю про неї, і це мене дуже дратувало. Я ненавиджу її, так само як вона ненавидить мене. Але коли я розмовляю з нею, відчуття, що ці думки просто розлітаються. 

— Ну невже не можна нічого зробити? — нервово питає Ніка, та уважно слухає співрозмовника. — Але ж зараз під загрозую не лише наш бізнес!

Коли я зайшов до неї то почув її розмову, напевно, вона теж ні на, що не вийшла.  Господи, коли моє життя повернулася до мене не тією стороною? Сама Ніка Тихонова, сидить у моєму кабінеті. З глузду з'їхати! 

Ніка закінчили телефонну розмову. Вона декілька хвилин просто дивилася у телефон, а потім не підводячи погляд на мене, почала говорити. 

— Нічого не вийшло. Кому б я не телефонувала, ніхто не хочу мати справу з конфліктами. Маршел, у нас нічого не вийде. — Тихо каже Ніка та протирає свої скроні. 

— Що за наміри? Нічого не знайшли зараз, знайдемо пізніше! — Впевнено говорю я, а сам сумніваюся у своїх же словах. 

— Коли пізніше? Тоді коли вб'ють когось з нас? Маршел, мені начхати на бізнес, для мене це не важливо! 

— Чому ти тоді тут ?

Ми мовчемо. Дивимося один - одному в очі, там багато можна прочитати та дізнатися, що відчуває людина. У Ніки в очах біль, тривожність та втомленість.... 

— Не знаю. — тихо відповідає Ніка. — Відчуття, що повинна врятувати бізнес для батька. 

— Я ніколи не бачив тебе такою. — Тихо зізнаюся я. 

Ніка нервово сміється, а її погляд прикутий  у вікно. 

— Якою? — З насмішкою питає дівчина. 

Не знаю, чи хоче вона це насправді почути, чи сказала, щоб підтримати розмову. 

— Втомленою та розгубленою. — видаю я, сам дивуючись з себе. — Ти для мене, завжди була еталоном стійкості, спокою та граціозності. Зараз ж, ти зовсім інша. 

Далі просто тиша. Дівчина мовчить, вона думає про щось своє. Вона втомлена, і її щось дуже турбує. І чомусь мені здається, що не лиша та ситуація, яка склалася сьогодні. Все, досить на сьогодні. 

— Збирайся, відвезу тебе додому. — Трішки голосніше говорю я, щоб вивести її зі своїх думок. Дівчина здригається, а я йду на вихід з кабінету. 

— Маршел. — вона переводить погляд на мене. — Давай зупинено це все, поки не пізно. Наша співпраця, не доведе до чогось хорошого. 

— Пізно, Ніко. — холодно говорю я. — Сама ж сказала, що готова потонути, задля вирішення проблем батьків. Тепер, тони. Але.... У тебе ж є вибір, у чому саме ти будеш тонути. 

Холодно і гаряче. Так було завжди, напевно , так і залишиться. Хоча, з нас би вийшов хороший тендем. Бляха,чортівня про, що я зараз думаю? Який тендем, яка сім'я? Маршеле, ти явно сьогодні перевтомився, бо більше я не маю уявлення, чому саме цим думкам, я дозволив влізти в свою голову. 

Через деякий час, Ніка сіла до машини. На вулиці вже було доволі темно, з вікна машини нічне місто виглядає ще більш загадковим. Ліхтарі вздовж дороги зливаються у золотаві лінії, залишаючи за собою мерехтливі сліди. Машина мчить вулицями, і, здається, ніби кожен поворот відкриває нову картину — спляче місто, яке ховає свої таємниці до світанку.

Інколи, я кидав свої погляди на дівчину. Тихонова сиділа тихо та споглядала у вікно. Я бачив як їй складно. Складно і від ситуації, і від того, що вона поруч зімною. Але, дівчинко, тепер терпи. Я за собою силою не тягнув її, сама ж погодилася. 

— Заїдемо кудись? — Не відриваючи погляду від доороги, запитав я .

Вона мовчала. Я вже на секунду по-думав, що вона заснула, але її погляд і надалі дивився кудись у вікно. Господи, чому з нею так складно?

— Ніко? — перепитав я голосніше. — Що відбувається?

— Я задумалася про своє. — тихо сказала вона та доторкнулася до своєї голови. — Хочу просто додому.

— Хвилюєшся. Чому? — В цей час мені так хотілося дивитися на неї, але я уважно дивився за дорогою та тримав кермо 

— Занадто багато трапилося. Тай все. —Сонно мовила дівчина та вмостилася зручніше на сидінні. 

— Щонайбільше тебе хвилює? — Поцікавився я. 

— Ми. 

Ніка

Я помітила, що Маршел зовсім інший як на перший погляд. Він питав, дізнався. Можливо, я звісно зараз собі видумую, але здається, що переживав. 

Скажу чесно, я зараз вдячна йому за це. Бо чим більше я занурююся у свої думки, на мене находить паніка та нерозуміння ситуації. Він не дає мені там загрузнути. Своїми запитаннями він виводить мене з того незрозумілого стану. 

— Хвилюєшся. Чому? — запитує у мене чоловік. 

— Занадто багато трапилося. Тай все. — Сонно сказала я , та почала соватися на сидінні, щоб сісти зручніше.

— Щонайбільше тебе хвилює? 

— Ми. — Видаю я правду. Нехай хоч сьогодні, вона буде звучати з наших уст. 

Маршел легенько посміхається, він хоче глянути на мене, але не відриває погляд від дороги. І тут я виграю, адже я можу дивитися на нього і читати його думки, а він ні. Може, але занадто ризиковано. 

— Боїшся, що закохаєшся в мене ? — посміхається він. Боже, але ця посмішка... 

— Боюся, якби ми про це не по - жалкували.  — задумуючись видаю я.