Глава 1. Після тиші

ㅤНа вулиці стояло тепле літо, але на душі було дуже холодно. Я, Юніана, їхала у рідне селище з відчуттям, ніби везу в багажнику не сумки, а порожні місця – тих, що колись займали двоє чоловіків. Двоє, яких я любила по-різному, але яких уже немає. Любов тут залишилася як ушкоджений посуд: наче й ціла, але в руках тремтить і здається, що ось-ось розсиплеться. Моя мама Олена сиділа поруч і мовчала. Її обличчя було таким знайомим у всіх своїх зморшках, що здавалося – вона може стати картою мого минулого, на якій я читатиму усі свої помилки.
  Дім наш знаходився на тій самій вулиці, на якій я виросла, на околиці селища біля лісу: тільки трохи старіший, трохи тихіший. Навпроти – старий двоповерховий будинок, за парканом якого тепер жили військові. Я помітила це одразу: вікна засліплені сонцем, поруч – розбитий бетон і запах розігрітої солярки, що змішувався з опалим листям.
  Ввечері я витягла із сумки свою колоду Таро. Роблю це вже не вперше: карти – як світло в темному коридорі. Я сіла на ліжко, запалила свічку, і в кімнаті запахло лавандою. Руки трохи тремтіли. Я дістала із колоди дві карти, як звикла робити для себе: питання – «Що мені робити далі?» – звучало не як надія, а як прохання. Це були вісім Жезлів і Колесо Фортуни. Я прошепотіла те, що бачила, мовби боялася, що голос голосніше — і змітається з вітром те, що ще має шанс лишитися:
– Вісімка Жезлів та Колесо Фортуни… Можлива різка переміна, повідомлення, контакт. Усе може скоро зрушитися, особливо якщо ти трохи «відкриєш двері».
  Я сміливо сказала ці слова вголос слова – вони вчилися говорити по-іншому в мені останніми місяцями, коли я намацувала сенси в інших трактуваннях. Карти не брехали, але й не тягнули за язик: вони лиш казали, що шанс є, якщо я дозволю йому пробитися.
– Відкрию?.. – прошептала сама собі.
  Мама зайшла в кімнату, поставила на стіл пакет із домашніми варениками і, побачивши карти, нахилилася з питанням.
– Юна, можливо, відвідаєш спа? – запропонувала вона, більше для того, щоб не мовчати.
– На манікюр, – відповіла я, і в її очах побачила здивування. «Манікюр» звучало по-дитячому серед всього цього дорослого болю. Але саме до цього я прагнула – простого ритуалу, коли хтось оглядає твої нігті, підправляє фарбу і ніби струшує пил із самого серця.
– Ти вже записалася? – запитала вона.
– Так. Через годину.
– Може, поїдемо з Даміром? – запропонувала мама. – Він щойно приїхав, стоїть у дворі, скаже, заскочить і підвезе.
  Дамір. Я згадала його трохи з неприязню: давно, нещодавно – одна з тих історій, які починаються з усмішки й закінчуються довгою мовчанкою, де ти не можеш собі пробачити довірливість. Я відчувала, що у мене все ще болить від його торкання. Спочатку я погодилася – автоматична ввічливість, щоб не злити маму. Але коли побачила його в пронизливому світлі двору – смішно охайно одягненого, з посмішкою, яка раніше мене приваблювала, – щось ухопило горло, і я зрозуміла, що не сяду в його машину.
– Ні, я передумала, – сказала я раптово, і мама хитнула головою, сіла до нього в машину, не питаючи більше нічого.
  Дамір знехотя махнув рукою і поїхав. Я стояла на дорозі ще хвилину, слухаючи, як його автомобіль гуде по вибоїнах. Світ здався мені надто близьким, надто важким, щоб я сиділа поруч із кимось, хто колись розбив мій простір.
  Тоді я помітила його машину під парканом: брудну, з відкритими дверима. У ній хтось спав, лежачи русою головою на кермі. А замість номеру наклейка з надписом «Ухилянт». Саме так — ніби це була іронія над усіма правилами.
  Я бачила цього хлопця й раніше: він зупинявся біля магазину, сміявся над дівчатами, затягувався цигаркою й мав ту легковажну, самозакохану манеру, що мене відштовхувала. Я вирішила підійти. Бо мені був потрібен манікюр, і в мене не було нервів чекати наступного разу.
  Я постукала у вікно. Він повільно підвів голову і глянув на мене яскравими синіми очима, ще мутними від алкоголю. У його обличчі була якась неуважність, що робила його одночасно дитячим і нестерпним.
– Вибач, – сказала я, тримаючи голос спокійним, хоч усередині все горіло. – Ти не можеш підвезти мене до салону? Дуже потрібно.
  Він широко розплющив очі, глянув на автомобільний годинник, потім на мене, ніби вирішував, чи це якась гра.
– А ти не боїшся, – пробурмотів він, – їздити з… «Ухилянтом»?
  Я ледве стримала іронічний сміх.
– Не боюся, – відповіла. – Якщо треба, гроші маю.
  Він вийшов із машини, трохи хитнувся, але погодився. Я сіла на заднє сидіння. Там була велика купа одягу, в тому числі й військового. Поруч з автомобілем, трохи осторонь, стояв інший хлопець у військовому одязі – значно вищий за зростом, серйозний на вигляд, з темним волоссям і темними очима. Він вийшов із будинку, тримаючи пакет і дивився так, ніби не зовсім розумів, навіщо ми тут.
– Ви куди без Івара? – промовив він, коли ми сідали. – Я поїду з вами. Мені потрібно в магазин, куплю води.
  Я відчула, що між ними є якась знайома легкість і невимушеність, яку я завжди недолюблювала. Ми рушили з місця. В дорозі вони сміялися, а я мовчки спостерігала.
– Як тебе звати? – поцікавився водій.
– Юніана, але для друзів просто Юна.
– Радий знайомству.
– Взаємно.
  Симіон — так було його звати, як я дізналася із почутої розмови з Іваром– ледь прошепотів:
– Ти не можеш пошукати у купі одягу, що лежить поряд з тобою, мій телефон? Ніяк не можу його знайти.
  У мене зовсім не було бажання копирсатися в чужих речах, тому я стримано відповіла:
– Не можу. Хай твій друг тобі зателефонує.
  Біля магазину Івар вийшов купити мінералку Симі. Я залишилася в машині. У крихітну паузу до нас підійшла дівчина і схилилася до вікна.
– Привіт, мене звати Ліна, – сказала вона. – І чому ти зараз катаєшся з Ухилянтом?
  Я відчула, як щось у грудях стискається. Ліна була легка, дотепна; вони обмінялися кількома словами, і я зрозуміла, що між ними не просто знайомство. Це була якась тепла смужка, яка пробігала між ними в розмові і торкалася ніби обох.
– Він просто мене підвозить, – відповіла я голосно, бо мені було некомфортно. – Не хвилюйся, у нас із ним нічого не буде. Мене не цікавлять такі хлопці, як Сима.
  Ліна поглянула на мене з легкою посмішкою, ніби я сказала щось банальне, але за її поглядом ховалася загроза. Івар повернувся із пакетом, і ми помчали далі.
  Десь по дорозі Сима повернувся до мене і, трохи серйозніше, ніж раніше, запитав:
– Дай номер. Якщо буде потрібно, заберу.
  Я відчула, як аркуш моєї обережності підноситься догори й готовий затушити вогонь.
– Я не даю свій номер незнайомцям, – відповіла я твердо. – Вибач.
  Івар, бачачи, що сцена може зіпсуватися, дістав свій телефон.
– Давай, я запишу твій номер, — сказав він м'яко. – Якщо що – зателефонуй. Я відвезу тебе додому.
  Я подивилася на нього: порядний, без претензій. І погодилася, бо іноді такі прості речі – як контакт із людиною – здаються мені якорем. Я записала його номер, але не на його телефоні, а на своєму, у «Блокноті», щоб цементувати у пам’яті обіцянку.
– І ще, – сказав Сима, – я дам свій. Щоб ти не переживала.
– Ні, – відповіла я різко. – Дякую, але ні. У тебе і без мене достатньо залицяльниць.
  Після манікюру я йшла додому разом із мамою і тримала телефон у прикритій сумці, наче берегла якусь крихту від себе. Біля нашого двору стояла Неля – сусідка, яка завжди все про всіх знала. Вона подивилася на мене, помітивши, що я ніби трохи розгублена.
– Бачила, як ти їхала з тим хлопцем, Ухилянтом, – сказала Неля, не ставлячи питань. – Цей «Ухилянт – хороший хлопець. До того ж, він вчора мене підвозив і сказав, що ти йому дуже сподобалась.
– У нього є Ліна, – відповіла я. – Вони наче разом.
Неля хитнула головою й, ніби не вбачаючи складнощів, сказала:
— Так забери його у неї. У тебе переваг набагато більше.
  Це прозвучало в унісон з голосом всіх жінок у селищі, які вміли давати поради, ніби це була інструкція до пральної машини. Я подивилася на дорогу – машини Сими біля двору не було. Можливо, він поїхав з Ліною. Я відчула, як у грудях знову все стискається. Але тепер у цьому стисненні була інша сила – не покора, а щось твердше.
  Ввечері я довго сиділа на ліжку в кімнаті, дивлячись у стіну, ніби це ілюстрація мого майбутнього. Номер Івара був збережений у «Блокноті». Я декілька разів брала телефон у руки, потім відкладала. Урешті-решт набрала Івара. 
– Алло! – пролунав грубий чоловічий голос.
– Алло! Привіт. Ти зрозумів, хто тобі телефонує?
– Ні. Хто це?
– Ти не пам'ятаєш, кому сьогодні давав свій номер телефону?
– Юна? – вигукнув він.
– Так.
– Я радий, що ти зателефонувала. Ти мені відразу сподобалась. Така гарна, тільки сумна. У тебе щось сталося?
– Сталося... – з блиском сліз на очах відповіла я. – Я втратила двох чоловіків, яких любила, і які любили мене. А тепер їх немає. Я приїхала у своє селище, щоб трохи відволіктися, бо у місті все нагадує про них.
  Він замислився.
– Мені прикро це чути. Я розуміє, як це. Бо втратив багатьох своїх побратимів. Дехто бу мені як брат, а дехто як батько. Але не варто на цьому зациклюватися.
– Ти так вважаєш?
– Вважаю. І, знаєш, давай завтра зустрінемося, я прийду до тебе на каву.
– Я не пью каву.
– Тоді зробиш каву мені, а собі чай. Домовилися?
– Домовилися. Хорошої ночі, Івар.
– Хорошої ночі, Юна.
  Я лягла спати з відчуттям, що карти не помилилися: щось почало рухатися. І я сама не знала – чи відчинила я вже ті двері, про які казали карти, чи тільки піднесла руку до ручки. Але в мені було чітке рішення: не ховатися більше від того, що приходить. Хай навіть це буде боляче.