Друга дія | Про вагання

Голоси у коридорі змовкли. Івар встав з крісла, почав нервово ходити взад-вперед по кабінету. У його руці пістолет. У думках сумніви.

Івар

Як же прийняти смерть? Задача. У мене всього одна спроба. Треба, щоб відразу і точно. Сидячи – банально. Можу впасти головою на стіл. Заляпаю його, а він коштовний і добротний, комусь після моєї кончини згодиться. Лежачи? Софа надто мала, звалюся і заллю підлогу кров'ю. Бідолашній Ґеллі тоді з неї відмивати мої мізки. А вона ж така вразлива натура.

Він підходить до вікна. Місяць виглядає з-за хмар. Івар дивиться на власне відображення у склі. Наставляє дуло пістолета біля скроні.
 

Івар

Що я, як з дуба на кактус! Вигадую правила хорошої смерті. Яка різниця? Мертвому чи не все одно, як виглядати, і що будуть робити з його речами. Хоча Ґеллі шкода. Вона не заслуговує на таке потрясіння.

Пауза. За вікном завиває сусідський пес. В його скавулінні Івар учуває суміш журби та суму. Чоловік усміхається власному відображенню.

Івар
Що скаже батько, коли знайде мене з простріленою головою? Брат? Гості? Слуги? Варіантів безліч, але нікому з них не спаде на думку, що це маніфест усвідомленого вибору. Якщо тримати фокус лише на тому, як заведено у суспільстві й закривати очі на те, що важливо саме для тебе, життя може кінчитися загубою! Але моє поки ще триває через внутрішній конфлікт.

Місяць ховається. Івар помічає, що Темрява почала впливати на нього. Але він повертається думками до бентежних питань.

Івар

А щоб на це сказала Вія? Точно сварила б мене за слабкість. Нагадала б про самоцінність, переконувала б, що не час помирати. Треба жити порохи. Добре, знайдіть мені вагому причину залишитися? Спочатку я мав підставу, коли шукав її убивцю. Мав підозри, що руку до знищення м'ятного записника приклав той таємний шанувальник, який подарував його мені. Якщо правда він, то це було ніби мене облили відром холодної води на морозі. Він познущався з мене, дав потримати у долонях щастя, а як тільки я з ним зріднився – відібрав! Я допитав прислугу, вони запевнили, що у будинку ніхто чужий не з'являвся. Нишком проникнув?! Та як тепер дізнатися, перевірити?! Я шукав його, найняв детектива, але даремно. Ні адреси, ні імен. Я залишився зі своїм лихом сам на сам.

Йде від вікна, однак все ще тримає пістолет, якось несерйозно, біля скроні.

Івар
Вія спонукала б мене до праці, щоб я почав щось описувати, хоча б повість про наше шалене, але миттєве кохання. Писати? Зараз? Та як можу? Відтоді як хтось підступно кинув у полум'я каміна м'ятний записник, а разом із ним розчинилася і Вія, я не написав ні рядка! Письменництво мене більше не цікавить. Нутро болить! Якщо почну те виписувати в історію, певно, й справді зійду зі сцени життя, й існування моє закінчиться в отруйному вакуумі! То краще вже миттєва смерть.

Ходить по кабінету взад-вперед. Раптом з вітальні пронизує гра піаніно. Солодка мелодія накрила Івара новою хвилею спогадів. Він у голос декламує старого вірша.

Спіймай мене, піймай,

Якщо сміливець,

Загарбаєш мою свободу.

Розгадай мене, гадай,

Якщо щасливець,

То глянеш як у воду.

Причаруй мене, чаруй,

Якщо хисткий знахар,

Відмолиш від недуга.

Подаруй мені, даруй,

Якщо вже доля бунтар,

Наш шлях – крива дуга.

Стирає з щік сльози. Хапається за серце. Коле дужче.

Івар

Як грає! Музика яку потрібно слухати душею, а не вухами. Вона мене вивертає навиворіт. Я не маю моди згадувати минуле, узяв за правило, ще з юнацтва, залишати спогади в кінці року і не озиратися. Минуле й на те назвали минулим, бо те що було – загуло. Але про Вію... усе про неї гуде, вона єдина до кого я повертаюся. Теплі спогади про неї ув'язненні у серці моєму. Згадую і проживаю все наново. Голос її чую у шелесті листя і піснях солов'їних. Пригадую... Ранньою весною погода була напрочуд гарна. Ми сидимо в альтанці біля озера. Квітнуть проліски у соковитій після дощу траві. Співають пташки про настання тепла. Я крадькома спостерігаю, як промінчики сонця граються з волоссям Вії, й до кінця не вірю, що вона тут, моя, справжня. Її поява розтривожила чутливість, оголила мої почуття своєю ніжною дівочою натурою. Я вагався: обійняти б її, поцілувати б її, не відпускати б її від себе. Натомість я лише із замиранням на неї дивився, адже боявся переполошити своє неповторне щастя. У душі все було готове зірватися з того на чому трималося: з ланцюгів, зі стін, з якорів, із замків. Усьому наставав кінець, коли вона опинялася поруч.

На годиннику восьма. Темрява поступово його поглинула. Івар так захопився спогадами про кохану, що опустив пістолета і цього не помітив. Стукіт у двері. Івар ховає пістолет у кишеню.

Ґеворг
Івар, ти де? (Увімкнув світло) Що за насолода розчинятися у темряві?!

Івар
Як завжди на місці. Темрява злободенна для мене тема. Вона – це нині я. П'ю і розмірковую.

Ґеворг
Брате, досить вже сидіти у барлозі цілодобово в самотності та страждати. Той записник нагородив тебе залежністю. Озернися ти, нарешті, за стінами кабінету вирує життя.

Івар
Ну і нехай вирує! Нащо я тобі? Гостей повен дім, танці, столи ломляться від смаколиків, невже нудно?

Ґеворг
Весело! Батько і гості хочуть бачити господаря за столом. Ходи до нас жити теперішнім.

Івар
Теперішнім? Я не оживляю, не відновлюю, не повертаюся, адже я нікуди не йшов. Я тут, але не впевнений, що це теперішнє. Це просто буття. Завжди був тут. Просто моя присутність в обіймах тіні. Я і сам нею став, здається.

Ґеворг
Стережися, брате, одного дня вона тебе затягне.

Івар
Залюбки! Ви просите йти до столу, до гостей, але для цього необхідний слушний настрій. А в мене його немає. Щастя не зіграти, яким би професійним актором ти не був.