Перша дія | Про нього і про них

Зима. Сутеніє за вікном. У маєтку вечірка на честь наближення Різдва. В кабінеті сидить в кріслі господар маєтку Івар Родонський. Позирає з ваганням на письмовий стіл. Перед ним лежить заряджений на один постріл пістолет.

Івар
В будинку, як у вулику, шумно, аж стіни здригаються. Гості-бджоли! Музика ритмічна. Запрошує до танцю. Моєму батькові захотілося родинного свята. Та от біда, я і мій настрій далекі від сповнення радості.

Пауза. Дістав цигарку. Закурив. Чути вереск сусідських дітей на подвір'ї, вони граються у сніжки. Розмірковує.

За все щоб не брався з часом до того я втрачаю інтерес. Спочатку я гадав, що мені запалу не вистачає. А згодом усвідомив, що то не те діло було. Воно не викликало захвату. Не до душі. І не те діло заради якого хотілося б вранці прокидатися і летіти стрімголов, щоб реалізувати. Батько за ту мінливість прозвав мене кадристом.

Годинник на стіні пробив рівно сім разів. Івар не поворухнувся.

Несподівано я знайшов себе у творчості. Якось товариш висмикнув мене на театральну виставу. Досі байдужий до духовних цінностей, я розгледів та відчув у тому сенс і того ж вечора до мене постукалася ідея для п'єси. Я прийшов з рукописами через місяць до того ж театру, і зустрівся з його режисером. Він мене неуважно вислухав, пробурмотів, що такі пропозиції надходять до нього майже кожного тижня. Але роботу мою таки забрав. Свої контакти для зв'язку я записав на титульній сторінці. І після тої зустрічі час полетів. Листи календаря мене закидали. Я не втрачав надію, і без діла не сидів. Натхненно писав і писав нові роботи: повісті, п'єси, замахнувся на роман!

Вщухли за вікном дитячі голоси. За дверима кабінету почулася метушня. Івар не звертаючи уваги продовжує курити.

Не спати ночами вже стало звично. Ідея за ідеєю вибухали у моїй голові й виливалися у словесне різнобарв’я, в емоції на аркушах паперу. Все моє тлінне тіло було схоже на оголений нерв. Вперше у житті я відчув жагу життя! Я відчув себе не автором, який вершить долі героїв, а ніби я – це все вони. Мене розділили, розхапали на шматки. Я вболівав, страждав, любив, хворів, вмирав, сходив з розуму за кожного з них. Надягаючи невидимого кожуха я проживав у книжках чужі долі. Я надто вірив у свої твори, і одного дня зі мною зв'язалися з театру: керівництво, якимось дивом, вирішило ставити мою п'єсу у новому сезоні. Ось так, пішло й поїхало! Звалилася слава, контракти, гроші, шанувальники, а я, відверто сказати, бажав лише творити!

Загасив недопалок у попільничці й знову глянув на пістолет.

Наразі все по-іншому. Як мені бути? Я вагаюся дивлячись на пістолет: від життя до вічності мене розділяє лише один постріл, а перед очима в'ється низка вагомих подій, спогадів. Хороших і поганих. Щасливих і гірких. Що студили й зігрівали моє серце. Що будили до світанку і по-варварськи крали сон вночі. Навіщо чіплятися за життя, якщо воно мені остогидло? Певно мною маніпулює закладений інстинкт самозбереження. Звісно! Не віра у світле майбутнє. Ні!

У кабінет постукали. Івар не відповів, тільки накрив пістолет газетою від сторонніх очей. Двері відчинилися. З'явився дворецький.

Дворецький
Пане Івар, даруйте, ви наказували покликати, як гості зберуться за столом.

Івар
Дякую, Рузик. Я підійду згодом. Залиш мене.

Сивий дворецький панові відкланявся та зачинив за собою двері.

Івар
На чому я зупинився? От уже, збив з думки! А-а... (потер очі) Пістолет, постріл і кінець всьому! Навіщо жити? Скажіть? Як жити? Для чого, якщо я втратив найголовніше – кохання. Його знищили мої заздрісники. Надіюся після пострілу моя душа, нарешті, зустрінеться з її душею? Майже рік минув з того часу, я втратив себе остаточно. Я повернувся до того стану в якому знаходився до Вії, до появи м'ятного записника, якого мені подарував на позаминуле день народження таємний шанувальник моєї творчості.

Він дістає з-під газети зброю і знову вп'ялився на неї. Від згадки про кохану сльози зібралися у ком, скотилися по горлу і почали його душити.

Сльози не хочуть з мене виходити. Не дихнути, не ковтнути. Хіба скоріше задушать і помру? Тоді й пістолет буде зайвий. Розмріявся!

Знайшов у буфеті недопиту пляшку, налив собі у склянку коньяк. Повернувся у крісло, смакує не поспішаючи.

Долю неможливо передбачити. Це тепер я знаю точно! Промінь світоча писав мою біографію. Аж раптом з появою магічного записника я сам розпочав прокладати власний шлях. Я просто у ньому писав. Спочатку начерки майбутніх творів, і, уявляєте текст почав втілюватися у реальність! Будь-яка дрібничка, мимовільна спокуса, зворушлива думка. Проте я швидко збагнув, що не можна марнувати аркуші, оскільки їх було всього шістдесят.

Пауза. Відкрив шухляду столу, у ній стояла маленька дерев’яна скринька. Відкрив та глянув на попіл у ній. Все, що залишилося від м’ятного записника.

Щойно я записував нове побажання, як з паперу починав випаровуватися м'ятний аромат. Той записник точно був від лукавого, але завдяки йому я зродив Вію! То було сліпе кохання, але наповнене світлом. Якщо вже кохати, то віддаватися цьому сповна і до кінця. Таким шляхом йшов я, не звертав, не шукав навпростець, впевнено крокував прямо, дивлячись тільки вперед у привітне лице моєї долі. Вія теж дивилася на мене з теплотою, весняних очей не зводячи. Я шукав дорогу до себе, а знайшов дорогу до неї.

Івар наповнив склянку вдруге.

На моєму шляху траплялися люди з якими я проживав емоції, і все рідше зустрічалися такі з якими хотілося прожити життя. Я почувався загубленим, самотнім серед світу чарівних жінок. Дивився, обіймав, вдихав їх аромат і отруювався. Відчував їх на сухих губах після цілунку й дурнів від присмаку отрути. Він накопичувався у крові, вібрував і доводив мене до сказу. Вони були ладні, мальовані, але не мого кола. Чужі по духу, не мої!

Алкоголь на нього не діяв.

Змалечку батько нас з братом запевняв, що кохання існує. Я прийняв те на віру й терпляче його чатував з юнацьких літ. Але про найголовніше батько нас не попередив, мабуть, забувся, або сам не знав того, бо ж любив нашу матір до скону. Що кохання є, але трапляється на шляху не кожному! Так! Обов'язково треба попереджати дітей, прищеплювати цю істину: кохання трапляється, але, будь ласка, будь готовий до того, що з тобою того може не статися. Уже дорослий я – був у розпачі від тої правди.

Пауза. Мовчазні спогади перед його очима.

Пам'ятаю, як літнього дня я зробив доленосний запис у записнику про справжнє, моє кохання. Захід сонця тоді був як погляд Бога. Омріяна жінка тут же вилилася хвилею під супровід тюлю, що розвивав морський вітер. Блакитноока Вія увійшла через еркерне вікно до мого світу і залишилася у ньому аж допоки наше райське щастя не зруйнував бузувір, заздрісник моєї довгоочікуваної любові. 

За дверима кабінету знову чути кроки. Наполегливий стукіт у двері. Івар вкотре накриває зброю газетою. Бере з шухляди робочі чернетки. Удає, що працює. Входить Ґеллі. Робить легкий кніксен.