Глава 2 «-Чи зможемо ми бути разом? -А ти як думаєш?»

***

- ... так, брюки поклала, футболки поклала, кепку поклала ... - Мабуть вже вшосте мати перевіряла наявність усього ,, необхідного" для роботи вожатим, що вона поклала вночі у валізу. - Ніц не розумію. Я точно знаю, що щось забула, та от тільки що ...

-Документи? Гроші? Гігієна?

-Точно! Нічний і денний крема для обличчя! - Мати побігла кудись у ванну.

-Ну ма-ам! - Вовком вив я.

-Не мамкай! Це потрібна річ на палкому сонці! Зараз початок літнього сезону! Сонце – саме те, щоб спалити собі обличчя! А мені воно треба? Ні! Не треба! А то потім на тебе ще й сметану витрачати ...

-А вона тут до чого?!

-А чим ще я тобі опіки від сонця знімлю? Божою силою? Ну ні, дякую! Так ... де я їх поклала? ...

  Через вікно, у кімнату просочився промінь світла. Дивно, ще ж тільки четверта ночі, звідки сонце? 

  Я зиркнув на електронний годинник, що стояв на тумбі біля дивану. Якого ... ! Вже половина шостого! Мені вже час бігти!

  Я швидко надягнув речі, що мати вночі вийняла з шафи, уклав не слухняне кудряве волосся пальцями, та закривши валізу пішов у сторону школи. 

-Хей! Малий! Куди пішов?! А крем!? От дав же Бог сина, на мою голову, га ... ! - Чулись позаду вигуки матері.

  Та я не міг далі сидіти. Автобус приїде за пів години, а якщо я запізнюсь, то сумніваюсь, що хтось мене чекатиме. І я знову проґавлю літо на комп'ютерні ігри ...

  Всі вулиці маленького містечка Миколаєва були вкриті густими туманом. Сіре небо не давало надії на теплу погоду сьогодні. Виходить, я все-таки обрав правильний одяг: оливкова тепла кофта з капюшоном, чорні джинси, які мати прозвала ,,шароварами", та теплі білі шкарпетки зі смішним малюнком клоуна ,,Воно", де він стоїть у весільній сукні. Не пам'ятаю вже де брав ці шкарпетки, але з моменту їхньої купівлі я їх майже не знімаю. Якби не було потрібно прати речі, я б 24/7 ходив би в них.

  Прохолодний, але не сильний вітер дув мені у спину, неначе підганяючи. Звісно, в нашому місті - це не диво. У нас часто гостюють вітри, що приходять з річки поблизу, не звертаючи уваги на пору року. Часто бувало, що навіть в спекотну літню погоду, вітер був далеко не літній. Хоча і холодним його назвати не можна ... якщо коротко, то міщани вже звикли до погоди нашого Миколаєва, а от туристам така погода в новинку. Не рідко бувало, коли приїжджали туристи в одних лише майках та шортах. Тоді міські люди на них дивилися, як на скажених. Ну холодно ж, чому не обрати щось тепліше?

  На зупинці було пусто. Ані однієї людини, ані автобуса. Єдине, що вже займало місце біля церкви - нова BMW нашого депутата. Його офіс відносно не далеко звідси, тому дуже часто він паркується саме тут.

  Я подивився на срібний годинник, що висів у мене на руці.

  6:05

  Що ж, Антоне, ти як завжди встиг. А от де інші? Невже всі вирішили запізнитися?

  Чи ... може я вже проґавив автобус і всі вони вже поїхали? ... І що ж тепер буде?!

  Так! Спокійно. 

  Я впевнений, що немає причин турбуватися. Тим паче, що, на щастя, ми живемо в роки цифрових технологій і я можу просто подзвонити другові і спокійно, ніжно спитати:

-Де тебе чорти носять?!

  Гудіння мотора і чужі розмови, що лунали з тієї лінії проводу мене сильно насторожували. Він дійсно їде. От тільки куди?

-Хей, брате! Ти чого так рано на місці? Я тільки-тільки сів у маршрутку від свого дому до центру. 

-Рано? Ти знущаєшся з мене?! Ти сказав, що о шостій ранку автобус вже рушатиме! Я, як ошпалений, побіг з дому до зупинки, а тут пусто! 

-Йой, я сказав тобі прийти на шосту? Вибач, друже, автобус від'їзжає десь о сьомій. То я години переплутав. Ну, там десь, здається, лави були, посидь там почекай. Я відносно скоро буду на місці.

  Я першим поклав слухавку.

  Ненавиджу коли так роблять. Треба назначати чітку дату і годину зустрічі, а не казати спочатку одне, а потім різко змінювати на інше! Хто так взагалі робе?!

  Для мене, як для супер пунктуальної людини - це щось на стільки неправильне, що вбити хочеться!

  Я вирішив заспокоїтися і помалювати, як тут з'явилась нав'язлива думка: «А чи взяв я взагалі свій альбом!?». Перелякавшись можливому повороту, що я таки забув, я почав швидко відкривати валізу і ... слава Богам! Він лежав поверх усіх речей. 

  Думаю, мати в останню хвилину встигла його закинути сюди, аби я не забув. Що ж ... щиро дякую за турботу. Не знаю як би я зараз заспокоївся, якби дізнався, що таки забув той клятий альбом.

  Я дістав свій ,,скарб" з валізи і відкрив вже протерту до дир від стирачки сторінку дивчини з очима, як вода на дні Маріанської впадини.

  Мені згадалась наша перша зустріч ...

  Я тоді прийшов на шкільну фотосесію, що проходила в орендованому домі. Це був будинок а-ля ,,Стиль вісімнадцятого-дев'ятнадцятого століття ". Принцеси, королі, позолочені меблі, високі готичні вікна та інші деталі Вікторіанської епохи.

  Такий стиль фотосесії нам обрали батьки, тому вибору у нас толком не було.

  Коли ми ставали на сумісне фото я і побачив її. Ідеал жіночої зовнішності. Я - як художник - зразу звернув увагу на ідеальні пропорції. Та вона найкраща модель для змальовування з натури! 

  Темне, шоколадне волосся до сідниць - ідеально рівне. Не знаю, можливо вона його вирівнює зранку, але чесно кажучи сумніваюсь. Не думаю, що вона б витрачала на це свій час. Блакитні, глибокі очі з густими чорними віями зачаровували щоразу, як в них поглянеш. Темні, середні за товщиною брови часто були трохи насупленими. Вона була помічником головного фотографа і часто доводилось при палкому сонці дивитись на екран і розглядати недоліки щойно зроблених фото. Чітке підборіддя та скули, тонка довга шия і яскраво виражені ключиці - типаж схожий на змію. Небезпечний, але дуже яскравий і не типовий.