Моя історія

Початок...

Перший день війни

Я 13-ти річний  Данило. Українець, який не соромиться цього. Жив у Харкові в Холодногірському районі.

Ключове слово жив…

         Я прокинувся 24 лютого 2022 року о 5 годині ранку, від вибухів.

Мама бігала по хаті збираючи речі, я не розумів що твориться. На вулиці лунали вибухи, які наближались до нас

  • Данилко, сонечко, прокидайся нам треба бігти.
  • Куди мамо запитав я не розуміючи, що твориться на дворі.
  • У підвал синку, я тобі пізніше все поясню, а зараз потрібно іти в низ чим швидше.
  • Мамо, а де тато ?

У мами накотились ще більше на очі сльози

  • Все добре з татом не переживай синку, він боронить наш сон і спокій.
  • - Як це мамо ?
  • - Я тобі пізніше поясню, добре мій дорогенький?
  • - Добре

         Дивні вибухи ближчали і ближчали до нашого будинку, тому мама повела нас з сестричкою в підвал. Весь час поки лунали вибухи маленька Емілія плакала, я сидів її обіймав і старався заспокоїти, хоча і самому було дуже страшно. Ми сиділи у мами на колінах і вона нас обіймала.

Обстріли по моєму містечку де я ріс, навчався, мав друзів, і жив спокійно, нищили. Це тривали до березня 2022 року. Проливали кров, мого рідненького Харкова. Кожен день ми сиділи у підвалі, не було і дня коли ми спокійно сиділи у квартирі.  

         Темно. Почалась тривога, я з мамою і сестрою іду в підвал. Мама сидить на лавці, і тримає на руках сестричку яка спить. У мене була дивна тривога на душі, інші жителі будинку кажуть:

-Починається…

-Обстріл , знову?

         Я сидів біля мами на лавці, в душі було все намішано і страх, і туга, відчуття того що ми цю ніч не переживемо. Ми всі сиділи молились. Тим часом з вулиці доносились вибухи ближче і ближче.

За тихло, ми затамували подих.

-Мамо , страшно. Прошепотів я.

-Ц-ц-ц-ц. притуливши палець до губ.

Цей знак мовчати я з самого початку війни розумів.

Вибух.

Підвал затрусився і шпаклівка посипалась, пропало світло і погасли свічки.

Це була остання ракета за цю ніч, далі загув відбій повітряної тривоги.

Ми вийшли на двір, в сусідній підїзд прилетіло.

А в підвалі були люди, тьотя Таня була там з своїм сином.

-Мам, там же тьотя Таня і Андрійко

-Так, знаю. Відповіла мама з сльозинкою яка текла по її щоці.

-Мам, треба їх рятувати.

-Ми їм ніяк уже не допоможемо…

Я заплакав Андрійко був моїм найкращим другом. До початку війни ми грались машинками у піску, в доганялки з сусідськіми дітьми. Багато спогадів зв’язано з моїм найкращим, на жаль, тепер покійним другом. А тьотя Таня була дуже хорошою, найкращою подругою мами. Вони були як сестри, часто сиділа у нас. Пили чай з мамою на кухні. Тьотя Таня завжди приносила щось солоденьке, тістечка, тортик, цукерки. Вони часто раніше з нами їздили на відпочинок на море, на пікніки у ліси і збирати гриби. Багато спогадів, які назавжди і залишаться у моїй пам’яті…

         Знову цей сон. Кожної ночі одне й теж саме початок, тітка, сестра, мама, сьогодення. В горлі пересохло треба йти на кухню випити води. Холодно напевно знову світла нема. 23:49 навіть половини не проспав. Треба знову лягати. Я довго крутився поки не заснув.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше