Глава 1

Антон

Коли я підійшов до неї, то подумав лише одне – цей янгол і мухи не образить. Ніжна, тендітна, мініатюрна... Світле волосся, блакитні очі, білосніжна шкіра, скуті та сором'язливі манери... 

– Доброго вечора. Ви Едуард? - як інтелігентно і сумно спитала вона, наче вже пошкодувала про нашу зустріч.

– Так, кицю. І можна на "ти". Я не люблю оці всраті формальності, - придурковато відповів я, широко посміхнувшись. Це мій образ, і не можна виходити за його межі. 

– Ну то вже не мрійте, - трохи посміхнулася дівчина, заставивши мене смикнутися від трепету. Вона сама чарівність. Може в цьому і є фішка цієї жінки?

До чого я знов прийшов? Куди встряг?

Мене звуть Антон Ільїн. Я лікар, який не працював ним ані дня, письменник, який написав лише дві книги, мажор, що вже навчився бути самостійним, але знову встряг в цю грошову таткову калюжу... І авантюрист. Який вирішив погратися в детектива, і розкрити маніячку, що кошмарить наше місто. Невідома жіночка, під різними ніками знайомиться з чоловіками на відповідних сайтах, запрошує кудись, щоб погратися у домінантні стосунки, у яких вона "пані", а потім присипляє і грабує. Сторінки на сайті видаляються. Камери нагляду в тих місцях зазвичай відсутні, і свідків теж немає, окрім орендодавців, які досі не змогли зробити однаковий фоторобот. Панночка маскується. 

І ось я, перетворившись на своє альтер-его, на облізлого хлопця в окулярах, брекетах та розтягнутому спортивному костюмі, вирушив на полювання на відьом. Сьогодні, мене звуть Едуард, і я не гарненький мажорчик, а рагульний блазень, який меле усіляку маячню, і викликає недоуміння у оточуючих.

– Ми тут будемо цим займатися? - присвиснувши, я огледів апартаменти, що вона орендувала.

– Чим займатися? - перелякано подивилася, наче я вже поліз до її квіточки.

– Ну чимось... Таким. Пристрастним, несамовитим, шаленим, сповненим насолоди... - я з награною чуттєвістю описував наш подальший інтим, якого вже мені хотілося. Трошки. Про що я тільки думаю? Це ж розслідування, чорт забирай! Але хіба я винен, що це янголятко таке привабливе?

– Так... Хлопче... - білявка трохи почервоніла від моїх слів. – Тобто, Едуарде.

– Едик. Ти забула? 

– Досить мені тикати. Я називатиму вас так, як захочу, - обурився мій білосніжний янгол. Точно, вона ж домінант. Куди я лізу зі своїми повчаннями?

– Перепрошую, пані. Це більше не повториться, - серйозно сказав я, щоб її не дратувати, і став на коліна, покірно опустивши голову.

– Вставай негайно, - вона розгублено потягнула мене за руку. Пальці тонкі, прохолодні, і дуже сухі. Ким вона працює? Ніби контактує з якимись хімікатами. Посудомийка? Чи просто не доглянута? Годі. Її професія хіба щось мені дає? Я послухався, та встав з колін. – Ти не повинен прислужувати мені, наче песик.

– Я не розумію... В анкеті ж було написано про домінування. Чи ми змінили сценарій? - я вже нічого не розумів. Що це за пані, якій соромно командувати? Дівчина опустила погляд, і нервово зціпила руки.

– Справа в тому, що я б не хотіла наказувати, чи бити... І особливо, мені не потрібний інтим, - ледь відповіла вона, кружляючи поглядом по всій кімнаті, оминаючи мене. – Я всього лише хочу полаятися на когось, і тому так написала. Якщо хлопець готовий навіть до побиття, то маленьку лайку стерпить тим паче. Адже так? - нарешті сором'язливо подивилася вона на мене, і я зовсім заплутався. Що за нісенітниця?

– Що тобі треба, кицю? Просто покричати на мене? - спитав я, і дівчина знову опустила погляд, ніби погоджуючись. Я все правильно зрозумів. Маячня якась. Може це дійсно та сама маніячка, і тепер вирішила мене затуркати, щоб я став неуважним? Щоб не підозрював її? – Ти гаєш мій час, мала... Добре. І що треба робити? 

– Я... Не знаю, - гучно зітхнула білявочка. Я майже відчував, наскільки їй ніяково за цю ситуацію. – Це помилка. Перепрошую. Дарма я все це затіяла. Треба було йти до психолога, а дівчата з роботи сказали, що мені потрібен раб. Яка я дурна... Виставила себе посміховиськом.

– Дівчата з роботи? Раб? - я вислухав її дурню, і голосно розсміявся. – Боже, що за?.. Це дуже тупо, кицю.

– Замовкни, будь ласка, - насупилася вона, ніби згадала, що планувала бути головною. – Хто б казав! Любиш, коли тобі наказують жінки?

– Обожнюю. Але ти на це не здатна. Яка з тебе пані? 

– Така ж, як і ти раб. Занадто зухвалий ти для раба. І виглядаєш дуже дивно, - гордовито огледіла вона моє вбрання.

– А в тебе навіть голос тремтить. Тоща, мала, бліда... Смішно. Дуже смішно, - спеціально провокував я дівчину, щоб розізлити і заставити відкритися. Нехай скоріше вже видасть свою маніяцьку сутність, бо ця овеча шкірка якась брехлива.

– Припини! - штовхнула вона мене. Добре. Треба ще трохи.

– Та тобі самій потрібен пан. Хочеш я ним стану, крихітко?

– Замовкни! - крикнула вона, і закрилася долонями. – Як же я втомилася... Коли моє слово хоч чогось буде варто? Коли мої почуття цікавитимуть оточуючих? Мені не потрібен пан... І раб також... - майже прошепотіла вона, наче не мені.

– Це ти вже лаєшся? 

– Я не хотіла, щоб так сталося... - продовжила бухтіти вона. – Я не знала... Вони всі були у захваті від нього, а тепер я негідниця. Лише я...

– Від кого у захваті? - напружено спитав я. Історія стає зовсім божевільною.

– Це неважливо... Як же я його ненавиджу, - вона замичала, ніби від болю. Ще трохи і розплачеться. Маніячка чи ні, але схиблена точно. Що вона таке верзе?

– Він тебе скривдив? - незацікавлено спитав я. Мабуть, якийсь колишній зіпсував їй карму, а вона тепер мститься усім чоловікам. Як банально.

– Не мене... Нажаль, не мене, - вже плачучи відповіла дівчина, і схватившись за голову, майже завила. 

Її нейтральне, беземоційне обличчя наповнилося неймовірним відчаєм і болем, від чого мені стало соромно. Я дипломований лікар і гадки не мав, що треба робити, і чим можна допомогти. Йолоп нездарний...