Розділ 7. Яка несподіванка може очікувати на складі. 2

До чого ж я ненавиджу ці важкі розставання. Чоловіки часто зовсім не вміють визнати з гідністю той факт, що їх залишила жінка. Одразу починаються ці нескінченні вмовляння, благання дати «другий шанс», закидання слізливими повідомленнями та віртуальними букетами. А то ще гірше — шантаж, ці дешеві спектаклі в дусі «жити без тебе не буду, накладу на себе руки». Знаю, проходили, плавали в тому болоті. Після такого сто разів подумаєш: а чи варто взагалі починати нові стосунки, чи самій і простіше, і спокійніше?

Соні клятвено пообіцяла, що тільки спостерігатиме. А як тільки Клима вивезуть із розплідника, вона прийде по мене, і ми разом вирушимо його визволяти. І я їй вірю. У таких авантюрних справах вона ще не досвідчена, я їй життєво необхідна, навіть якщо вона в глибині душі бачить у мені суперницю. А те, що Клим їй сподобався — тут і до ворожки не ходи, у неї це на лобі написано чорним по білому.

Я-то, в принципі, не збираюся дівчині заважати, просто знаю його натуру: на малоліток він не ласий, віддає перевагу досвідченим партнеркам, модельної зовнішності, з довгими ногами й високим зростом — я бачила його альбоми колишніх. Тож, бідолашна Соні, сподіватися їй нема на що, тільки серце даремно рватиме. Але зате вона допомагає нам, і це — хліб. З маслом. І зараз це єдине, що має значення.

Попри запевнення Соні, що сюди ніхто не навідується, я вирішила перестрахуватися і піднятися на самісіньку верхівку складених штабелями матраців. Ба більше — заритися в них поглибше, щоб, якщо пощастить, бодай годинку подрімати. Мені сьогодні світила «зелена ніч»: попереду — рятувальна операція мого екс-кавалера, а отже, сил знадобиться чимало.

Видершись досить швидко майже під саму стелю, я почала пробиратися вглиб «матрацного замку» рачки. І в ту ж мить завмерла. Моя долоня наступила на щось м’яке, тепле, живе і, що найгірше, хутряне.

— Мрау! Мав! — заволав хтось, відчайдушно вириваючись з-під моєї руки.

— А щоб тебе! — верескнула я, здригнувшись від несподіванки, і незграбно скотилася вниз на підлогу.

Той, кого я перелякалася, чи, може, кого я перелякала, скотився слідом.

У тьмяному вечірньому світлі, що пробивалося через єдине маленьке віконце, я розгледіла того, кого ніяк не збиралася тут зустріти. Кошеня, що забилося в куток, виглядало досить загрозливо: спина дугою, чиста доглянута шерсть настовбурчена, хвіст трубою. Одягнене воно було в смішні короткі штанці. А на темній мордочці виблискували величезні круглі очі, в яких, здавалося, відбивалися всі зорі всесвіту — або ж іскри чистого переляку.

Та це ж дитинча! Ростом, мабуть, як великий мейн-кун, тільки ще по-дитячому пухкенький, повненький і приємного сірого забарвлення. Таких котів у нас називають британськими. Порівняно з розмірами тутешніх «панів-котів», цей малюк здавався невеличким. Вуха притиснуті до голови, шипіння ставало все гучнішим. І не дивно: спав собі, горя не знав, а тут я пройшлася по ньому, мов ведмідь по малині. Та й мій вигляд зараз, напевне, не додавав йому спокою: стою навкарачки, брудна, розпатлана після довгих блукань лісом… Видовище ще те. Залишалося лише молитися, щоб нас ніхто з дорослих котів не почув і не прийшов перевірити, чому це в закинутому місці зчинився такий лемент.