Розділ 6. Про чоловіків, геройство та… знову про чоловіків. 5

Соні востаннє озирнулася, поправила свою сукню і швидко, наче тінь, зникла між деревами.

Я залишилася наодинці з лісом і власними думками, відчуваючи, як тиша стає дедалі важчою. Кожна хвилина очікування здавалася вічністю. Я зробила кілька ковтків води з фляги. Заспокоїла печію у горлі, але не нерви. Попереду була ніч, яка обіцяла або порятунок, або остаточне падіння в безодню котячої імперії.

Соні пішла, а я непомітно задрімала, згорнувшись калачиком між кущів малини. Молоде листя лоскотало щоку, а запах лісу поступово витісняв тривожні думки, занурюючи мене в химерне марево. І снилося мені рідне місто, гуртожиток, лавочки у сквері. Все було таким знайомим: облуплена фарба на поруччях, запах лип після дощу. Тільки на лавочках зазвичай сиділи то бабці-подружки, які зібралися, щоб позгадувати молодість, то молоді мамки, що, втупившись у телефони, погойдували люльки із немовлятами, то студенти з морозивом та конспектами. А зараз на них лежали величезні коти. Я проходила знайомими коридорами гуртожитку і бачила, що кімнати зайняті котячим народом, і на вулицях виднілися навколо вуха, лапи, хвости. Велетенські руді мейн-куни в ділових костюмах поспішали у справах, а на зупинках чекали трамваїв пухнасті пасажири з портфелями. У вікнах автівок та автобусів маячили вухаті-вусаті. Котики-підлітки пролітали повз на самокатах. Малі кошенята колупалися у пісочку на дитячому майданчику і з’їжджали з гірки один за одним із веселим реготом.

Бр-р-р! Неправильно все це.

Уві сні я відчувала липкий, паралізуючий страх. Я стояла біля вікна у вестибюлі гуртожитку і з жахом дивилася, що діється навколо, поки мене не почала трясти за плече наша вахтерка, тітка Клава. Вона завжди була суворою до мешканців гуртожитку, буркотіла, мов сучасна молодь вже не та, що раніше. Але зараз її обличчя важко було впізнати, бо воно розпливалося, набуваючи звіриних рис. Тепер у неї були вуса, зіниці-щілинки і пухнастий смугастий хвіст трубою. Тітка Клава щось наполегливо мурчала мені прямо в обличчя, і це мурчання вібрувало в моїх кістках, як звук наближення потяга. Хотілося втекти подалі, але вона мене не відпускала.

Виявилося, що це не вахтерка тітка Клава, а лише сон. А трясе мене Соні, яка повернулася і намагається мене розбудити. Давно я так міцно не засинала. І, взагалі, як я могла заснути у тому становищі, в якому опинилася? Мабуть, то втома.

— Га?.. Що?.. Де?.. — не відразу зобразила я. Голова була важкою, а серце все ще калатало від зустрічі з котячою вахтеркою.

— Тссс! — приклала палець до губ служниця. Вона виглядала виснаженою, її біла сукня видавалася запиленою.

— Ти повернулася?!

— Звісно, все в порядку, Лізо, не турбуйся. Мене ніхто не бачив. — Соні важко опустилася на траву поруч зі мною.

— А про Клима що-небудь вдалося дізнатися? — піднялась я на ліктях, часто кліпаючи, аби швидше скинути сонне заціпеніння. Страх за колишнього спалахнув з новою силою, витісняючи залишки сну.

— Так… — Губки у Соні смикнулися, вона опустила погляд, і в моїх грудях похололо. Невже щось погане? Невже він загинув?

— Що з ним?! — скрикнула я, хапаючи дівчину за руку. – Що з Климом? Не мовчи!

— Та тихіше, Лізо, тихіше. Живий він.

— Живий, і? — підштовхнула я дівчину до продовження. Якщо живий, то чому вона виглядає такою збентеженою?

— Зараз він у розпліднику…

— Він… де? — Я не повірила власним вухам. Слово «розплідник» у моїй голові асоціювалося з елітними цуценятами чи породистими кошенятами, але аж ніяк не з моїм колишнім хлопцем.

— Сьогодні Клим відвідає декількох самок у розпліднику. Він же прекрасний самець, і від нього чекають чудового потомства.

Он воно що!