Розділ 6. Про чоловіків, геройство та… знову про чоловіків. 4

— Так, і що там у нас на вечерю? — потерла я долоні, у передчутті їжі засмоктало під ложечкою. У моїй уяві вже малювалися накриті столи з минулого життя (Боже, моє минуле життя вже починало здаватися сном!), але реальність виявилася значно скромнішою. Дівчина дістала хліб, сир і бульби, схожі на варену картоплю, тільки шкірка у них була майже чорною.

— І це все? — розчаровано промовила я. — А м'ясо де? Ковбаска? Шинка? — Мій шлунок видав чергову тужливу трель, вимагаючи справжньої білкової їжі.

— М'ясо їдять тільки господарі-коти, людям не можна, хіба тільки солдатам та охоронцям. Звичайним людям м'ясо шкідливе. — Соні промовила це з такою впевненістю, наче зачитувала священне писання.

— Шкідливе? — скептично хмикнула я. — Просто коти хочуть, щоб ви зовсім ослабли і навіть думки не допускали виступити проти господарів. М'ясо людям корисне, Соні, воно дає силу та енергію.

Я згадала наші супермаркети з нескінченними рядами м’ясних відділів. І що я бачу? Тут людей тримають на дієті для травоїдних, щоб виховати в них покірність на біологічному рівні!

— Навіть не уявляю, як це можна їсти? — вигукнула дівчина. — Ми ж не коти! У нас є птахоферми, кролеферми, стада корів і кіз, кухарі готують із м'яса різноманітні страви, але це все для господарів. Нам хіба що іноді дають молоко, коли потрібно підтримати сили.

— Бідні ви, бідні. Нічого, колись я навчу тебе їсти свинину чи яловичину, біфштекс чи бефстроганов, а то й шашличок із димком, і ти зрозумієш, як це смачно. Ой, та хоч би якусь курочку зараз!.. — Я заплющила очі, майже відчуваючи аромат запеченою у духовці з травами курочки.

— Фу! — скривилася Соні. — Я б не хотіла їсти живу птицю! Таким іноді балуються високопоставлені коти. Навколо летять пір'я і кров, страшне видовище!..

— Навіщо живу, якщо її можна запекти в рукаві з прованськими травами? — облизнулася я при спогадах про соковиту курочку. — І взагалі, з м'яса стільки всього смачного можна приготувати! А коти нехай самі собі мишок ловлять. У моєму світі коти — це милі пухнастики, що випрошують шматочок ковбаски, а не лорди в золотих обладунках, що бенкетують за столами! Це неправильно!

Мої думки понесли мене у минуле. Чом я не цінувала світ, в якому жила? Усе здавалося не таким, завжди хотілося чогось іншого. Чи то така людська вдача – вічне незадоволення? Чи, все ж, прагнення до змін – то запорука розвитку й вдосконалення, і це необхідно для прогресу? Гадаю, що так. Бо моя робота в університеті і відносини із Климом то, чесно кажучи, те ще болото. Так, я прагнула змін. А я не хотіла потрапити до іншого світу! Та ще й такого... Ні, слід знайти спосіб повернутися і будувати нове життя в рідному світі. Тепер, коли я змогла поглянути на все з іншого боку, впевнена, що у мене все вийде. Трохи більше рішучості – от чого мені не вистачало.

— То як ми будемо Клима рятувати? — повернула мене з неба на землю Соні. Її голос тремтів, але в очах читалося очікування плану.

— Як стемніє, проберемося в місто і… будемо шукати.

План був так собі, чесно кажучи. Шукати голку в копиці сіна в чужому місті, де кожна тінь може мати пазурі...

— Ні, — служниця рішуче похитала головою. — Тобі, Лізо, в місто не можна. Я піду сама і прямо зараз, постараюся що-небудь розвідати.

— Розвідниця знайшлася. А якщо тебе спіймають? — Я з тривогою подивилася на тендітну постать дівчини. Дивує вона мене.

— Постараюся ходити шляхами для слуг і на очі котам не потрапляти.

В принципі, ідея непогана. Соні місто знає, а зі мною у неї тільки збільшаться шанси попастися. Нехай йде в розвідку. Якщо не повернеться, тоді вже я буду намагатися щось зробити, хоч поки ще без найменшого поняття, що. Мій статус студентки чи секретарки у рідному світі не навчив мене зламувати замки чи проходити крізь стіни.

— Добре, — кивнула згідно. — Якщо раптом тебе спіймають, кажи, що ми тебе викрали і примусили показати дорогу, а потім тобі, мов, вдалось втекти і повернутися в місто. Сподіваюсь, повірять. Вигляд маєш абсолютно невинний та переляканий.

— Маю надію, що до цього не дійде. Чекай, тільки нікуди не йди, — піднялася на ноги дівчина. — Тут безпечно, хоч і близько від міста.

Еге ж, в колючому малиннику. Поки малина не поспіла — безпечно. Та й шукають мене, скоріше за все, далеко від міста. Хіба раб буде ризикувати життям і повертатися за іншим рабом? Але я — людина зі світу людей, де відомі поняття дружби, честі, співчуття, відповідальності. Для світу котів такі речі — небезпечна аномалія. А от Соні дивує. Правда, може, вона вже й пожалкувала, що узялась нам допомагати? Може, зараз просто використає мою пораду, скаже панам, що її викрали, щоб повернутися до звичного життя? Нехай так, вона має право на вибір. А я залишити Клима не можу, і не залишу. Навіть якщо цей Золотий Коттополіс спробує розчавити мене своїми кам’яними лапами.