Розділ 6. Про чоловіків, геройство та… знову про чоловіків. 3

— А ти що думала? — буркнула я. — Що він солдатів однією палицею покладе? У тих латах, що носять коти-гвардійці, можна витримати удар копита, не те що сухої гілки.

Хотіла дорікнути, що це вона винна, що її необережність видала нас, але змовчала, дівчина і так страждає. До того ж у глибині душі я розуміла: нас однаково б знайшли. Коттополіс не відпускає своїх так просто.

— І що ж тепер робити? — Соні витерла обличчя рукавом, дивлячись на мене з надією, від якої ставало нудотно. Тепер я була лідером цього маленького загону з двох переляканих жінок.

— Будемо виручати, — знизала плечима я. — Без Клима ми нікуди не підемо, не по-людськи це. Не по совісті. Втекти вдвох, залишивши його гнити на копальнях — це означає остаточно програти котам. Стати такими ж холодними і прагматичними, як вони.

Соні закивала, в її очах майнув вогник рішучості і змішався із страхом.

- Так нам... доведеться повернутися в Коттополіс?

- Доведеться повернутися... Тільки давай, нарешті, знайдемо той ручай, бо я вже висохла, як та вобла.

Ми вийшли до струмка. Вода весело дзюрчала між камінням, не підозрюючи про трагедії, що розігруються на її берегах. Ось тепер пий — не хочу. Напилися, набрали води у флягу і вирушили назад, до міста.

Кожен крок у бік Золотого Коттополіса здавався кроком у пащу до чудовиська. Шпилі міста знову зняйлися над верхівками дерев — гордовиті, блискучі на сонці, вони нагадували про те, хто в цьому світі справжній господар. Дорогою я тихенько розповідала їй про життя людей і котів у нашому світі, щоб відволікти від сумних думок. Розповідала про те, які вони у нас маленькі і милі, як коти сплять у людей на колінах, як їх годують спеціальним кормом з гарних мисочок та як вони лагідно мурчать, не маючи й думки про владу. Хоча, якщо чесно, то частенько ці хитні тваринки стають у будинку королями, а люди дбають про них, мов слуги. Але ж то по добрій волі! Тому я такого Соні не казала. Дівчина слухала, роззявивши рота, її уява відмовлялася приймати реальність, де у світі править людина.

— Такого я навіть уявити не можу, — зітхала у відповідь на мої одкровення Соні. — Щоб божественні коти підкорялися людині? Це звучить як божевільна казка. У нас би за такі слова відразу відправили у рудники!

Я гірко усміхнулася. Казка... Для нас це була буденність, якої ми навіть не помічала, про яку не замислювались. Але зараз... Зараз саме ця «казка» давала мені сили вірити, що ми зможемо змінити правила гри в цьому позолоченому пеклі.

Підібравшись до огорожі міста, ми залягли в кущах так, щоб бачити ворота, і довго спостерігали за ними. Високий кам’яний мур, увінчаний гострими металевими піками у формі кігтів, здавався нездоланним. Золотий Коттополіс жив своїм життям. Після трудового дня поверталися до міста одинокі мисливці, озброєні загони котів, але Клима ми не побачили. Вірогідно, його привели раніше, ніж прийшли ми, чого, втім, і слід було очікувати. Що робити далі — абсолютно незрозуміло. Провалявшись за спостереженнями пару годин, ми вирішили відійти в ліс і поїсти, а то нас скоро вирахують за бурчанням порожніх шлунків.

Ми відповзли в гущавину, де старі сосни перепліталися вітами, створюючи природне укриття. Кожен шурхіт змушував серце завмирати, але голод виявився сильнішим за страх.