Розділ 6. Про чоловіків, геройство та… знову про чоловіків. 2

Заглибившись у хащі, я зупинилася. Серце калатало в горлі, заважаючи прислухатися. Я приклала палець до губ, змушуючи Соні завмерти. Вона, бідолаха, сполотніла й виглядала вкрай погано.

Тихо, погоні не чути, передсмертних криків теж. Що ж там відбувається? Тиша була гіршою за шум боротьби. Вона означала для Клима або миттєвий кінець, або те, що його захопили в полон.

— Сиди тут, — веліла я дівчині, опускаючи її на мох. — А я повернусь, подивлюся, що і як…

— Його вбили! — схлипуючи, Соні вхопила мене за штанину сірого комбінезона. — Через мене… Великі сльози покотилися по її щоках, залишаючи вологі доріжки на забрудненому обличчі.

— Кого? Клима? Не думаю. Як я зрозуміла, ми — цінна кров, немов рідкісна порода котів для людини в нашому світі, і просто так нас убивати не будуть. — Я говорила це твердо, намагаючись запевнити чи то дівчину, чи себе, хоча всередині все тремтіло. — Ми для них — екзотика, інвестиція, цінний ресурс. Гадаю, солдати Коттополіса вміють брати полонених живими, коли мають наказ «зберегти».

Загалом, на це сподіваюся. Бо, якщо я помиляюся, то Клим уже мертвий, а на нас чекає полювання, у якому ми довго не протримаємося. Соні бігти не в змозі.

— Я з тобою! – раптом здивувала мене юна служниця, зазираючи прохально в очі. Вона тремтіла всім тілом, але в її погляді з'явився той відчай, який іноді замінює хоробрість.

Ох, не вчасно на тебе сміливість накотила, дівчинко. Коли потрібно було діяти, ти була мов воскова фігура. Треба було, в такому разі, всім гуртом нападати на солдатів, а тебе в той момент наче паралізувало. Правда, коли б ми зважилися на таку дурну авантюру, напевно нас усіх би вже пов’язали, бо хто ми такі проти озброєного загону? А так ми на волі, а пов’язали одного Клима.

Я подивилася назад, у бік галявини, яку ми щойно покинули. У голові вже зрів божевільний план напасти на загін і відбити Клима. Точно, божевільний. З голими руками на загін озброєних котів. Це мого колишнього лише потягло на подвиги. Втім, він дав нам із Соні можливість втекти, за що я безмірно вдячна. Нічого, головне, що ми з Соні на волі. А Клима ми як-небудь із цієї халепи витягнемо. Сподіваюся. Коттополіс забрав у нас усе: імена, статус, свободу. Я не дозволю йому забрати ще й єдину людину, яка пов'язує мене з рідним світом, з рідним домом, яким би «колишнім» він не був.

— Я з тобою! — не відпускала мій рукав Соні, зазираючи прохально в очі. Її пальці, забруднені лісовою землею, судомно вчепилися в грубу тканину мого комбінезона, наче я була єдиним якорем у цьому божевільному світі.

- Ну... добре... – Хіба я маю право заборонити їй?

З усією пересторогою повернулися до галявини, де ми залишили нашого героя, намагаючись ступати слід у слід по м’якому моху. Ліс затих, наче причаївся перед бурею. Ми спершу завмерли за густим кущем ялівцю, уважно розглядаючи околиці, потім, коли зрозуміли, що нікого немає, вийшли з гущавини.

— Тут була битва, — схлипнула Соні, втупивши очі у витоптану траву та обламані гілки дерев. — Тут ми залишили Клима! Він був ось тут! Тут!

Вона вказала на місце під старим дубом, де земля була зрита підошвами важких чобіт.

— Був, та загув... — задумливо промовила я. Довелось опуститися на карачки, щоб розглянути сліди. Звісно, я не слідопит, але... «Поле бою», як висловилася Соні, зовсім полем бою і не виглядало. Просто прим'ята трава, і жодної краплі крові. Ніяких ознак відчайдушного опору чи смертельної сутички. Гадаю, нашого «героя» схопили швидко і, сподіваюсь, він не постраждав особливо від свого невчасного геройства. Адже «цінний екземпляр», як-не-як. Солдати Коттополіса рахували ціну людського життя в золотих монетах свого імператора. Живий і неушкоджений Клим коштував у рази більше, ніж безіменний труп у лісі.

— Він загинув!.. Загинув як герой!.. Захищаючи нас!.. — схлипувала дівчина. Її горе було щирим, безмірним і занадто гучним, що починало мене лякати — патруль міг бути ще неподалік.

— Постривай. Де ти бачиш його розтерзане тіло? Не бачиш? Значить, не варто думати про найгірше. Солдати просто забрали його. - Я намагалася говорити рівно, хоча в грудях пекло від невизначеності. У Коттополісі Клим був тремтячим від жаху полоненим, але тут, у дикому лісі, він раптом вирішив стати нашим із Соні щитом. Це не вкладалося в голові.

— Забрали Клима!.. — Служниця спробувала заридати, але я її зупинила, тільки цього мені не вистачало — витирати соплі нервовій дівчині. Я грубувато струснула її за плечі, змушуючи подивитися на мене.

- Ану заспокойся! Негайно!

Хоча чого це я? Дівчинка і так проявила чудеса хоробрості, коли виступила проти режиму і допомогла нам втекти. Звинувачувати мені її нема в чому. Це все нерви. Я і справді хвилююсь за Клима, хоч і намагаюся цього не показувати. Страх за нього змішувався зі злістю на його дурість. Та знов повертаюсь до думки, що його дурість нас із Соні врятувала.