Глава 7

Габі 

Вже вдома, перебуваючи в кімнаті Софі, я намагалася вкласти її спати благо це далося з легкістю через надто активний день дочка швидко заснула. Я ж все не наважувалася йти з її кімнати й все дивилася на її умиротворене спляче личко. Я ніжно погладила її по голівці, від чого вона трохи поворушилася і повернулася на інший бік згорнувшись калачиком. Від її такої милої дії я посміхнулася, а на душі було неймовірно сумно і важко, а в голові з'явилася думка: 
 
Після сьогоднішньої зустрічі наше життя явно не буде таким, як раніше... 
 
Акуратно вставши з ліжка, щоб ненароком не розбудити Софі та повільно відчинивши двері я вже хотіла вийти, але знову подивилася на сплячу доньку. В думках я присягнулась сама собі, що вбережу її від будь-яких бід й вийшла з кімнати крокуючи у бік кухні. 
 
Приготувавши собі ароматний чай, виробник якого обіцяв, що він має заспокійливий ефект сіла за стіл і відкривши невелику молочну шоколадку почала розмірковувати, як мені бути. З великих панорамних вікон відкривався чудовий краєвид на нічне місто, вогні якого з такої висоти мали викликати спокій і умиротворення, але ж у мене викликали занепокоєння. Там, десь вдалині ВІН можливо точно також дивився у вікно і розмірковував, що робити далі... 
 
А може, ну його? 
 
Звільнюся з роботи, зміню місто... 
 
Як тільки ці думки почали заповнювати голову, я енергійно помотала в різні боки, щоб хоч якось прибрати ці погані думки з голови. 
 
Я не для цього стільки працювала, мучила себе, своє здоров'я, витрачала час, який могла проводити з дочкою бажаючи забезпечити нас усім необхідним, щоб потім все кинути та бігти через НЬОГО?! 
 
Ні! 
 
Не для цього. 
 
Відкривши планшет, я почала читати, що нового було відправлено в робочому чаті за сьогодні. Віра скинула файл, у якому був графік зустрічей з Абрамовим. Останній явно приклав руку до його коригування. Місце зустрічей у його власному офісі як зручно, навіть час точний склали аж до запланованих перерв. 
 
У наступних повідомленнях Віра люб'язно нагадала дотримуватись правил пристойності й бажано не пропускати зустрічей, а якщо перекладати з її мови, то це означає обов'язково бути присутнім на всіх зустрічах і не псувати імідж компанії. Хоча всі й так знали, наскільки важливими є всі люди, з якими ми маємо справу. У кожного з них є свої зв'язки та знаючи хто з ким знайомий і перебувають у досить дружніх відносинах можна домовитися з більшою легкістю про декілька контрактів. 
 
Відреагувавши на повідомлення, щоб, начальниця знала, що ми прочитали й всі зрозуміли. Я вже хотіла закрити додаток, але ту з'явилося інше повідомлення з іншої робочої групи, в якій були всі працівники тільки вже без начальства. Там активно почали обговорювати Антона і з надто великим ажіотажем. 
 
“Боже як же я вам заздрю, ви проводитимете час із самим Абрамовим! Кажуть, він сексі, шкода, що не факт, що я побачу його” 
 
Написала Тая, додавши під кінець смайлик, що плаче. Вона працювала у нас у відділі кадрів і з хобі якої на перших місцях був видобуток та розповсюдження нових пліток. Що ж незабаром головною темою на роботі стане чи вже потроху стає Абрамов. 
 
В підтвердженні слів Таї в чаті з'явилися повідомлення, де відправники, а якщо бути точніше відправниці погоджувалися з нею і попутно ділилися чутками та плітками про Антона. 
 
Від надто рясного обговорення персони та тіла Абрамова кимось іншим я сильно стиснула чайну ложку, а всередині зароджувався вогонь злості. 
 
Чужі люди обговорюють Антона та його тіло, знайшли чим зайнятися. 
 
Та каюся я раніше могла з колегами в чаті обговорювати тих людей, у яких брали інтерв'ю або тих, хто співпрацювали з нами й це не викликало в мене дискомфорту і дивного відчуття. Але коли мова зайшла про Антона, то й діло хотілося змусити всіх замовкнути й не обговорювати його. 
 
Може це ревнощі? 
 
Пф-ф та точно ні. 
 
Я все ніяк не могла вийти з чату й вперто вчитувалась у кожне нове повідомлення. З кожною фразою ставало дедалі нестерпніше: від кожної згадки імені Абрамова в грудях все сильніше стягувалося, наче туго натягнуті струни, готові луснути. Мій погляд ковзав за словами, і всередині зростало незрозуміле роздратування, що переходить у колючу, неприємну хвилю. 
 
Чому всі довкола так цікавляться ним? 
 
Чому його ім'я промайне всюди, немов кожен хоче отримати частинку його уваги? 
 
Я прикушую щоку, і в голові проноситься відчайдушне бажання сховати його кудись подалі, надійно закрити від усіх чужих поглядів, щоб ніхто не міг доторкнутися до того, що... має бути моїм? 
 
Я застигаю, ніби обпеклася про свої думки. 
 
Який це абсурд! 
 
Він навіть не належить мені! 
 
Я взагалі не повинна так думати! 
 
А в голові спливають слова, повні гіркоти: 
 
І ніколи не належатиме, особливо після всього, що він мені зробив у минулому. 
 
Але виходити з чату я не збиралася, начебто навмисно хотіла добити себе остаточно, сподіваючись, що це допоможе нарешті включити голову. 
 
"Ох мені якось сказали, що у нього сталеві м'язи та прес" 
 
До того ж відправниця прикріпила смайлик з вогнем. 
 
А я дивилася на екран планшета, ніби хотіла, щоб він згорів. 
 
“Звідки така інформація? – написав хтось із друзів – Абрамов, що без сорочки ходити почав? - і в кінці додав смайлик з усмішкою і ще один який сміється. 
 
Раптом я відчула різкий біль у руці. Повернувши голову, я побачила, що кісточки на руці якою все ще стискала чайну ложку, побіліли. Послабивши хватку, я поклала ложку на стіл, але біль не вщух, а став навіть сильнішим. Підсунувши руку ближче до обличчя, я помітила червоні лінії від ложки. 
 
Біль поступово відступив і я повернулася до читання чату, вже з набагато спокійнішим настроєм. Ту дівчину почали осипати питаннями, звідки їй це відомо. Зізнаюся, інтерес і мене захопив, і я теж почала чекати на її відповідь. Нарешті прийшло її повідомлення, в якому говорилося, що її знайома ходить до одного спортивного залу з Абрамовим і звідти вона все й дізналася. 
 
Я посміхнулася, впевнена, що там до нього точно хтось залицявся або він сам до когось. 
 
Чомусь від останніх думок стало гірко на душі. 
 
Раптом у чаті хтось згадує мене і запитує чи правда, що я знайома з Антоном. Подумки я вже припустила, що Віра явно могла у когось запитати або хтось підслухав нашу розмову з нею. Швидко відповівши, що знайомими нас назвати складно і що він колись був інвестором універу, в якому я вчилася, я закрила чат, бажаючи щось подивитися перед сном. 
 
І як велить закон підлості згадав десь людину - чекай на зустріч з нею. Тут знову висвічується повідомлення від "Невідомого". Відкривши чат мене одразу чекали повідомлення на які я жодного разу не відповіла. 
 
"Я знаю, що ти зрозуміла хто я" 
 
"Прошу дай мені відповідь хоч на одне повідомлення" 
 
Почути від нього слова прохання все одно що виграти джекпот. Владний, холоднокровний Антон Абрамов пише "Прошу" сказала б комусь посміялися б з мене. 
 
Закривши планшет, я встала і поклавши чашку з ложкою в раковину вирішивши, що краще не робити шум, щоб не розбудити доньку й тихо пішла до своєї кімнати. Трохи поспілкувавшись з Владом мене почало хилити в сон, вже коли повіки самі собою почали опускатися я, швидко надрукувавши йому на добраніч і додавши серце спокійно опустила голову на подушку поміркувавши що завтра доведеться трохи раніше встати, щоб знову зводити Софі на іподром я провалилася в сон.