глава 5

Антон  

Я дивлюся як Габі пожирає мене поглядом. Поглядом повним шоку і нерозуміння, а в самого в душі вирує шторм, так і хочеться відпустити голову нижче ніжної білої шиї, що вдивляється з коміра суворої сорочки верхні ґудзики якої не застебнуті. Туди, де звисають тонкі пасма, що вибиваються з зачіски, закручуються кільцями. 
 
Вони в неї такі ж неслухняні, як й були... 
 
Дивлюсь і не можу надивитись. Вона мало змінилася. Моя квіточка. 
 
Але як тільки я знову дивлюся їй у вічі всі попередні думки розсіюються. Її погляд був сповнений страху, а в грудях щемить, боляче ставало від того, як вона дивиться на мене, а ще болючіше стає, коли в голову нарешті доходить інформація, що Софі її дочка. 
 
Її дитина. 
 
Значить, у неї вже є сім'я? 
 
Чоловік? 
 
Чорт... 
 
Серце, яке, здавалося, померло близько п'яти років тому почало давати про себе знати. Біль був такий сильний, ніби в нього тикали чорними голками, які створювали дірки і з яких лилися всі мої думки, молитви та надії. 
 
Я її давно втратив... 
 
-Ма-а-ам, а ти його знаєш? - по-дитячому запитала Софі чіпляючись міцніше за плечі матері. 
 
А чи не важко їй її тримати? Хоч і на вигляд дівчинка досить тендітна, але її мати я б не назвав витривалою. 
 
Я хотів уже підійти, щоб допомогти, але варто мені зробити крок у їхній бік як погляд Габі змінюється. Страх, який ще секунду тому можна було побачити в очах, змінився агресією, ніби готова захистити свою дитину від хижака. 
 
-Так зайчику знайомі - від холоду в її словах по спині аж холодок пройшовся. 
 
А Софі, яка до цього дивилася на мене, нарешті відвела погляд і подивилася на свою матір, а та так само не відводила від мене свої небесно блакитні очі, які були повними агресії, але тепер знову в них повертався страх. 
 
Та що це з нею? 
 
Злякалася нашої зустрічі? 
 
Тоді зазвичай люди відчувають напругу та незручність. 
 
А тут... 
 
Софі, помітивши емоції матері та на кого вони були спрямовані, змінилася в особі. Якщо раніше на її обличчі була радість, то тепер її місце замінили гнів і злість у мій бік. 
 
А серце, яке і так було поранене від дій квіточки в мій бік стало боліти ще більше, здавалося, що болючіше ніж фізично мені ніколи не буде та чомусь зараз відчуттю себе так ніби, розривають на частини. 
 
-Я відведу Софі до себе в кабінет і швидко повернуся назад – пробурмотіла вона так що я не одразу зрозумів, що вона мала на увазі. Й не чекаючи відповіді вона швидко наскільки дозволяла їй дитина, яку вона все ще тримала в руках, втекла. 
 
А її начальниця Віра якщо не підводить пам'ять, подивилася на всіх своїх підлеглих, потім зупинившись на мені сказала: 
 
-Вибачте за цю ситуацію ми зараз повернемося - і пішла в той же бік що і квіточка. 

*** 

Коли квіточка і її начальниця зникли з поля зору, а решта почали перешіптуватися і нервувати не знаючи, як краще зараз поводитися поруч зі мною. 
 
Я ж як зачарований дивився в ту точку, де ще кілька хвилин тому стояла ВОНА. Тепер же від її присутності залишився лише легкий шлейф від її квіткових парфумів, які ніби міраж потроху розсіювалися. З моїх думок мене вивів чоловік, що наближається до мене, привертаючи мою увагу. 
 
Не знаю, що за емоції до цього були на моєму обличчі, але за пару секунд я приховав усі їхні ознаки знову повертаючись до беземоційного стану. 

Стара звичка - приховувати емоції від сторонніх. За час перебування в інтернаті часто допомагала. Старші діти завжди чіплялися до новачків бажаючи дізнатися про їхні слабкі місця і тиснути на них. Там ти сам за себе і неважливо чи є в тебе група, з якою більш менш нормальні стосунки ти завжди один. Без батьків. Без родини. Самотній та нікому не потрібний. 
 
І якщо бути чесним, навички “виживання”, набуті в інтернаті, допомогли мені дійти до тієї вершини, до якої мало хто дотягнувся б, але за все треба платити. Й неважливо скільки минуло часу йдучи парком і бачачи, як батьки йдуть за руки зі своїми дітьми та порожнеча, яку я роками пригнічував, ігноруючи її існування повертається. 
 
Перед очима знову спливають спогади далекого дитинства, де пізньої ночі сидячи ззаду в машині батьків бачу, як лобове скло розбивається на дрібні уламки, а потім спогади змінюються і я сиджу вже на твердій землі й дивлюся на купу металу, який колись можна було б назвати. машиною, а позаду мене блимає червоно-синє світло... 
 
Стиснувши зуби я глибоко вдихнув повітря, але тихо щоб ніхто не почув став розглядати хлопця, який наблизився до мене. Він явно все ще нервував, то дивився куди попало, то поправляв свої окуляри, які не сповзали вниз. 
 
-Давайте підемо всередину, вони зараз повернуться, і ми почнемо. Вибачте за те, що трапилося. 
 
Я, поправивши піджак, що й так ідеально сидів на мені, кивнув. 
 
-Нічого страшного не сталося не варто просити вибачення. 
 
По правді, мені хотілося б постояти біля дверей, щоб переконатися, що Габі не втече кудись, але це виглядало б дивно з мого боку. Я за звичкою подивився на наручний годинник дивлячись наскільки я вже відстою від графіка, але зараз мені начхати, якщо сьогодні я ще зможу побачити свою квіточку, то нехай хоч весь наступний графік полетить до біса, аби ще трохи її побачити, поговорити. Дізнатися, що в неї нового. Аби просто дізнатися, як склалося її життя, що в ньому змінилося, почути її голос частіше, бачити її посмішку та іскри щастя в очах...