Глава 2

Габі

Стоячи перед дзеркалом біля входу я все поправляла волосся бажаючи вкласти його в кращому вигляді, хоча й так знала що варто вийти мені за поріг квартири, як уся моя праця потроху зійде на ні. 
 
Ззаду підійшли тихі кроки, після чого пролунало тихе ахання. 
 
-Боже яка ж ви гарна - Соня склала долоні разом, а на обличчі з кожною секундою посмішка ставала все яскравішою і яскравішою, водночас очі наповнювалися неймовірним блиском. 

 
-Спасибі Сонь - я не могла не посміхнутися у відповідь, бачачи, як мої старання були оцінені. 
 
Соня - зовсім ще молода дівчинка, їй лише недавно виповнилося вісімнадцять років, і підробляє нянею, щоб змогла добре себе забезпечувати без допомоги батьків у великому місті й мати можливість не сподівається тільки на стипендію від університету. Хоча досвіду няні в неї не було до того моменту, як я взяла її, так би мовити на роботу, з Софі вона швидко знайшла спільну мову, можливо через те, що сама нещодавно була ще дитиною, тому й добре її розуміла. 
 
- Правда ж Софі, що твоя мама найкрасивіша? - запитала Соня, повертаючись до Софі - вона швидко полонить будь-якого чоловіка. 
 
- Якщо він не осипе тебе компліментами протягом трьох хвилин після зустрічі і не скаже, як йому пощастило, що ти звернула на нього свою увагу можеш відразу піти - роздратовано сказала Софі, не відволікаючись від гри зі своїм конструктором. 
 
- Софі – з невеликим докором у голосі звернулася до неї Соня – хіба так можна? 
 
-А що я не права? - не сказавши більше ні слова продовжила грати, вона явно хотіла щось ще додати, але присутність Соні та бажання все-таки сходити на іподром не дозволило. 
 
Я, подивившись на наручний годинник зрозуміла, що вже час виходити, щоб не запізнитися. 

*** 

Я прибула на місце в точно призначену годину і почала озиратися, шукаючи очима знайоме обличчя. Раптом хтось притис до моїх очей руку, від чого мені стало складно бачити. 
 
-Вгадай хто - надто знайомий голос, щоб використати такий трюк. 
 
Хоч я й не люблю подібну поведінку, вважаючи себе вже досить дорослою, щоб дозволяти собі таку поведінку. Може через те, що я рано подорослішала, я не відчуваю більше необхідності в таких забавах? Чи це просто не моє? 
 
-Владе? - я обернулася і зустрілася із парою зелених очей. Влад опустив одну руку, а другий ховав за спиною букет, бутони червоних троянд якого виднілися по обидва боки від чоловіка. Мабуть, квіти великі... 
 
-Сподіваюся тобі подобається червоні троянди? - і простяг мені букет, який виявився досить великим, а з його обличчя не сходила посмішка, а в очах мерехтіли зірки. 
 
Я витягнуто посміхнулась та взяв у руки букет котрий виявився важчий ніж я розраховував. 
 
-Дякую велике, квіти дуже гарні. Дякую. 
 
Але в думках я думала зовсім інше. Так він ще не знає які квіти я люблю, хоча міг би й поцікавитися. Може соромився? Чи подумав, що це не дуже з його боку запитуватиме які квіти я люблю? 

*** 

Вже увійшовши до ресторану, ввічлива офіціантка принесла вазу для квітів, на які дивилася досить велика кількість відвідувачів. Цікаво, що у них викликають ці квіти? Захоплення? Заздрість? Байдужість? 
 
Влад галантно допоміг із верхнім одягом, і ми сіли за стіл біля вікон. На вулиці вже почав набирати сили дощ, створюючи особливу атмосферу осені навколо. 
 
-Я дуже радий, що тобі таки сподобалися ці квіти. Я довго вибирав які саме, але ніяк не міг вибрати і зупинився на класиці. 
 
Я подивилася на букет, який дбайливо був поставлений у вазу. Цікаво вдома я з такою ж турботою до них ставитимуся? 
 
Так. 
 
Але точно не з трепетом у душі. 
 
Але ж хіба так правильно? Влад мені не байдужий. Тож у чому проблема? Усе досить! Потрібно думати позитивно. Не думати про це. 
 
-Ми давно не бачилися, як проходить твої останні дні перед відпусткою? - спитав Влад, покрутивши келих з вином, але не доторкнувся до нього. 
 
-Достатньо добре, закінчила з редактурою інтерв'ю перед випуском журналу і вже готуюся до відпустки, але доведеться ходити на роботу й у відпустці, треба допомогти одній дівчинці, яку я стажувала до цього, але не будемо про роботу добре? Як пройшла гра, яку ти ходив? 
 
-Баскетбольний матч пройшов невдало для моєї команди - з досадою в голосі продовжив Влад, і так мені й в правду цікаво дізнатися, як пройшла гра якою він захоплюється - спочатку вона вела рахунок на свою користь два нуль, але потім команда противника почала йти ва- банк і перемогла з рахунком три-два. 
 
Влад зупинив свою розповідь поки офіціантка, що прийшла, ставила на стіл замовлені нами страви й коли вона пішла продовжив: 
 
-Але я впевнений на цьому все не закінчиться, у них ще буде шанс відігратися, а що щодо тебе? Ех заздрю тобі, у тебе вже призначено відпустку, а я свою навіть не знаю коли чекати, начальник все каже, що без мене не зможе впоратися. Ти вже маєш плани на відпустку? 
 
-Так, хочу дочку звозити на іподром, Софі й так вже давно знову проситься і, якщо є вільний день, то чому б не використовувати його? Аби тільки в призначений день нічого не змінилося б – я спеціально нагадала, що маю доньку, хоч він і знав про Софі. 
 
-Впевнений все пройде добре - Влад дбайливо поклав свою руку поверх моєї, від чого я раптом відчула себе захищеною, але й у той же час незручно. 
 
Та що це зі мною? Я показую Владу що він мені не байдужий так що змінилося? Квіти? Та ні, перше побачення люди ще соромляться питати, що подобається, а що, ні думаючи, що таким чином вони показують, що нічого про людину не знають та й надалі якщо все піде добре, то він зможе зрозуміти мене краще, і я його. Знатимемо, що любить більше, що менше. 
 
Усьому свій час... 
 
І я подивилася на вікно, по якому струменіли вниз краплі дощу і в голові мелькала одна і та сама думка, яку раз за разом намагалася прибрати з голови: 
 
"А він відразу здогадався які квіти я люблю ..." 
 
У голові почали спалахувати картинки з далекого минулого: