Мій вухатий ворог

Я завжди була фанатом фентезі й містики. Вони манили мене своєю таємничістю, незвідністю. Але це всього лиш казки. Я прокручувала ці думки у голові і з головою поринала у працю та навчання. Навчалася я на випускному курсі факультету ландшафтного дизайну. Думаєте творча та мрійлива натура? Майже. Була такою. Але час минув й змінилася. Всі змінюються. Хоч й мені не доводилося платити за навчання та й батько був не бідною людиною, але я прагнула самостійності. Та хто цього не прагнув. Більшість студентів починали працювати ще з першого чи другого курсу. Вечірки, любов, подорожі, нові знайомства - це все вони отримали коли вибралися з-під опіки батьків. І користувалися цією свободою по максимуму. Багато хто тусив. Багато хто працював. Були й такі що лише навчалися. Різні люди, але бажання схожі. Батько до мого віднісся спокійно, побажав удачі та нагадав що завжди в нього знайдеться для мене місце у його фірмі чи у його друзів. Я розуміла, що він хоче аби його дочка не знала бідності  та влаштувалася на високооплачувану роботу. Але все ж більшість людей прагнуть до самостійності. Тому я приймала замовлення у однокурсників, менших курсів, студентів інших універів. Нічого надприродного від мене не вимагалося. Я допомагала з проектами, робила презентації, реферати, доповіді, популярністю користувалися роботи з точних наук. Почалося все з того, що допомогла декільком. Ті сказали своїм друзям й так далі. Й я подумала, що це непоганий варіант заробити. Крім цього підробляла у арт-кафе офіціанткою.

Зараз ж я виконувала якусь там по рахунку роботу з вищої математики та гадала навіщо я так себе нагрузила.  Але час не повернеш назад тому я зробила глоток чаю та продовжила писати. На телефоні час давно перевалив за час ночі, але  я вперто писала. Лише це допомагало відвести від тяжких думок. Мучило мене те,що я вже давно не розумію чого я хочу в майбутньому. Я не знала чи буду працювати за обраною спеціальністю. Я не знала, що робити далі. Я не рухалася далі. Здавалося,що я стою на одній точці, нікуди не рухаючись, а весь мій «шлях вперед» лише міф. Відчувала себе пустою і ні на що не здатною.

Я вже дописала останню роботу, встала,потягнулася та підійшла до вікна.

Як же все набридло.

Відчуття що я не на своєму місці не покидає мене вже майже півроку. Я не можу нічого з цим вдіяти. Може нарешті прийти до психолога.

Я дивлюся у вікно.

Апатія нікуди не йде. Може я просто втомилася. Можливо варто змінити оточення, з'їздити відпочити чи просто виспатися. А може короткий роман з красунчиком.

Думки мої скакали від одного варіанту до іншого й не було в цьому ніякого порядку.

Через декілька хвилин я зрозуміла що зі мною відбувається щось дивне: я почала відчувати слабкість у тілі,не могла зосередити погляд, все плило перед очима. Я почала повільно опускатися на підлогу. Паніка повільно підбиралася до мене, я вже відчувала як починають труситися руки, серце скаче як божевільне, не вистачає повітря. Ще декілька хвилин такої тряски й я втратила свідомість.