Пролог

— Зміна адміністраторів перед початком сезону, — моя безпосередня начальниця важко зітхає, розводячи руками, а я сиджу і дивлюся в одну точку. — Він не може тебе звільнити. Кому я тепер довірю наш готель?

Особисто мене вже зовсім не турбує майбутнє цього готелю, але говорити подібне вголос не можна — я поки що частина команди, яку, за іронією долі, очолив мій колишній. Клас.

— Соне, послухай, — Ганна бере мене за руку, розвертаючи обличчям до себе. — Я піду ще раз до нього, скажу, що не можна тебе звільняти, що ти фахівець своєї справи й без тебе тут все завалиться. Я боротимуся.

Нове начальство, що тут казати? Я навіть здивована, що, за всіх обставин, я взагалі тут протрималася так довго. Мене він міг звільнити ще першого дня, але він чекав. Цікаво, чого? Перевіряв? Випробовував? Насолоджувався моїм приниженням?

— Якщо Марк Ігорьович так вирішив, то тут, що б ви не сказали, все безрезультатно, — підібгавши губи, намагаюся триматися.

Я не кажу їй, що знаю цю людину краще, ніж усі в цьому готелі. Якщо Марк щось собі вирішив, то хоч вбийся, але нічого змінити не можна. Так було, поки ми були разом. Давно. Дуже давно. І, може, він певною мірою і змінився, але не в цьому сенсі точно.

— А може, ти сходиш до нього? — несподівано пропонує вона мені, і я різко здригаюся. — Ну а що? Розкажеш йому про свої ідеї, про те, що презентацію для греків робила саме ти, і що краще за тебе йому нікого не знайти.

Нісенітниця якась. Марк мене явно ненавидить, і в нас це ніби взаємно. У нас була історія, і, скажімо так, ми кохали одне одного, з пісні слів не викинеш. Але це в минулому, а зараз, щоб я просила його мене не звільняти? Просила? Ні.

— Це погана ідея, Ганно Павлівно, — заперечливо хитаю головою. — Він зі мною не розмовлятиме. Та й не принижуватимуся я перед ним, — багато честі!

— А ти спробуй! Нумо, Соне. Тобі зараз втрачати нічого, звільнить, так звільнить, але якщо тобі вдасться до нього достукатися, ти зможеш хоча б взяти кредит, щоб оплатити матері операцію.

Як би не волала моя гордість, але у її словах все ж таки є сенс. Мамі стає з кожним днем ​​все гірше, а лікар уже говорив відкрито, що чекати немає часу. Мені потрібна ця бісова робота, потрібен кредит, щоб повністю оплатити її лікування.

— Що ти тут замурувалася? — начальниця, наче ненароком, розстібає верхні ґудзики на моїй блузці, готуючи мене до аудієнції. — Ти жінка, чи як? Нехай у хід йдуть усі методи, раптом допоможе?

Вона буквально силою виштовхує мене зі свого кабінету, перехрестивши насамкінець, а я ніби на страту йду. З кожним кроком ноги стають важчими, а шкіра вкривається липким потом.

Що я скажу Маркові? Падатиму в ноги й благатиму помилувати мене, хоча б на згадку того, що було між нами у минулому? Та він і слухати мене не стане, особливо після всього, що сталося після продажу готелю.

Зупиняюся навпроти дверей головного, і серце вибиває чечітку. Господи, за два роки роботи у цьому місці я ніколи так не нервувала, ніколи так не боялася втратити цю роботу. Але Ганна має рацію: у мене немає іншого виходу, мені потрібні гроші, треба поставити маму на ноги, я не маю права здаватися. Не зараз.

— Дозвольте, Марку Ігорьовичу? — несміливо стукаю і відчиняю двері його кабінету. Не впізнаю свій голос, таке відчуття, що зараз розплачусь. І я дуже близька до цього.

Марк, не підводячи голови, сидить за своїм новим столом, переглядаючи якісь папери. Як завжди, гарний і серйозний, начебто весь світ на його плечах.

Я пам'ятаю, як закохалася у нього. Пригадую кожну деталь наших стосунків, як ми буквально згоряли. Разом. А потім усе закінчилося, і я навіть не зрозуміла, якої миті почала боятися його.

Ось же глузування долі, з усіх людей на світі саме йому потрібно було купити цей чортів готель, якому я віддала два роки свого життя і в якому так успішно будувала кар'єру.

— Що ти хотіла? — важливим тоном цікавиться він, злегка примружившись. Раніше мені здавалося, що він добрий і люблячий, а зараз розумію, що зовсім не знаю цього чоловіка навпроти.

– Хотіла запитати, чи переглянули ви мою презентацію для зустрічі з греками? — нервово ковтаю, боячись зробити зайвий крок.

Якби могла, так і залишилася у дверях, але це ж безглуздо. Не з'їсть він мене, правда?

Марк поважно відкидається на спинку крісла, пропалюючи своїм темним поглядом.

— І все? Це все, що ти хотіла?

Мене бісить його впевненість у собі, бісить, що він думає, ніби вирішує все на світі, але, на жаль, так і є.

Гаразд, спробую. Гірше вже точно не буде.

— Ще я хотіла попросити вибачення за свою поведінку, — набравшись сміливості, роблю кілька кроків уперед.

— Цікавий поворот, — хмикає Марк, склавши руки в замок. — Навіщо просити вибачення, якщо ти не почуваєшся винною, Софіє?

Тільки він мене називав Софією, більше ніхто. Хребтом проходить електричний розряд. Я гублюся, забуваючи про все на світі, бо він відволікає. Дивиться так, ніби чекає від мене чогось. А може, так і є, і це не плід моєї уяви?

– Мені шкода, що так сталося, справді, — заламую пальці на руках, нервуючи з кожною секундою все більше. Треба було краще підготуватись і тільки після цього сюди йти. — Може, не переходитимемо відразу до звільнення?