1 Альбіна

Мені було сорок. Я була цілком дорослою, реалізованою жінкою. Мала до цього рубежу бізнес, якому віддавала душу. В тридцять п'ять я народила дитину для себе, і щасливо забула ім'я чоловіка, який випадково став батьком. З ним я не підтримувала стосунків. Я взагалі не любила людей, зайвих взаємин і лицемірної дружби. В тридцять сім я зустріла того, з ким могло б скластися.
Але Єгор був одружений, а я надто зайнята для того, щоб витрачати душевні сили на кохання в стилі бразильської мелодрами. Я іноді милувалась ним здаля, насолоджуючись тією легкістю в спілкуванні, яка ніколи не вдавалася мені з іншими. Чоловіки взагалі такі істоти складні - не люблять розумних співрозмовниць. Тільки посни їм щось казати про автомобіль чи бізнес, і відразу закочують очі. Мовляв, що ти баба можеш тямити в цих матеріях.
Єгор був не таким. Але я не робила жодного кроку, щоб наше приятельство стало чимось іншим. Навіть не цікавилась його особистим життя. Знала що дружина є. І обходила гострі кути стороною.
Він часто приїздив у справах в мою майстерню. Поки техніки ремонтували автомобіль, пив каву, перекидався репліками зі мною.
Він займався перегоном автомобілів з-за кордону, і кожного разу приїздив до майстерні на новій тачці. Нас об'єднувала ця пристрасть до залізяччя. Він дивувався, що існує жінка, яка може так чудово розбиратися в автомобілях. Я просто отримувала задоволення від розмов на улюблену тему. На тому і трималася наша приязнь. На цій спільній темі, яка ніколи не згасала. Адже автомобілі у нього були завжди нові. Можна було годинами обговорювати їх переваги чи недоліки. Якби був час.
Тільки іноді іскорки пролітали, коли наші погляди перетинались. А потім він так само зник з мого життя як і з'явився. Знайшов кращу майстерню чи змінив сферу діяльності - я не цікавилась. Не бачила жодної причини тримати поруч з собою чуже. Гнатися за вітром.
А в сорок моє життя втратило сенс. Бо в автомайстерню, випещену з нульових, влучила ракета. І все надбане згоріло дотла.
Того світанку я прокинулась від вибухів, не вірячи в те що сталось, похапцем читаючи новини про танки на околиці, забрала дитину і виїхала з лінії фронту на безпечну територію.
Мій син був всім, що я врятувала в тому жахливому лютому.
І потекли дні всі як один. Наповнені тривогою і невизначеністю. Болем за зруйноване життя. Відсторонено дізнавалась новини про розтрощений будинок, в якому ми жили. Моєї квартири не стало. Залишилась випалена шкаралупа, будівельне сміття і попіл мрій. Навіть шафка не вціліла як в декого. Гірше куль били звістки про смерть знайомих. Поки душа не втратила чутливість. Я не сприймала більше цього горя. Не могла. Я спала. Або мене замело снігом в Бучі. Я загинула під завалами драмтеатру. Мене розстріляли впритул під Новою Каховкою. Мене не було для цього світу. А мій світ звузився до кухні і коридору.
Бездіяльність перетікала в апатію. Я звикла бути епіцентром руху. Але в одну мить так сталось, що все що я могла робити, це сидіти в коридорі будинку. притискаючи наляканого Влада і вслухатись в завивання сирен.
Кілька тижнів такого життя у Львові вивели її мене того, що я зібрала рештки заощаджень і перебралась на Закарпаття. Там, в глушині недалеко від озера Синевир, де звуки сирен було чути не так голосно, я намагалася віднайти душевний спокій. Але тільки більше скочувалась в прірву депресії.
Я б могла почати щось нове. У мене був колосальний досвід ведення бізнесу. Але глибокий страх нової втрати гальмував всі мої ідеї. Я все більше занурювалась у власний всесвіт.
Я стала відлюдницею і рідко виходила з орендованого дому. Не хотілось навіть зайвих рухів робити. Вмикати новини. Дивитись телемарафон, який перетворювався на фарс.
Той день був одним з тих, коли гостра потреба погнала мене в Ужгород. Кермувала на автопілоті, поглинена власними думками про нещасливе майбутнє. Та і чи буде воно? Яке майбутнє чекає нас всіх? Робила документи для виїзду за кордон, але була не надто впевнена що хочу їхати. Не поїхала в першій хвилі. Не знаю, чи знайду сили поїхати зараз. Якби не Влад, то напевно втопилась би вже в тому озері. Але сину треба було ходити в садочок, спілкуватись з однолітками. Жити повноцінним життям попри війну. Але починати спочатку нове життя на чужій землі було страшно.
Гіркота за згаяне не відпускала. Тримала в напрузі плечі, від чого починала боліти голова.
Закінчила справи, і примостилась в кафе випити кави. Сама б може не заходила, але Влад хотів їсти. Тому мусили сісти за столик, роздивитись дитяче меню, і замовити картоплю. Малий балувався, чекаючи замовлення. Йому було все цікаво. Це була моя віддушина. Я щодня дякувала Богу, що послав мені сина. Мій якір, що не давав здуріти від безвиході.
Я пила гірку каву. Ніколи не любила з цукром чи тим більше з молоком. Тільки чисте чорне американо.
Підвела очі від чашки й здалось, що мій дах поїхав остаточно. По вулиці квапливо йшов чоловік. Єгор.
А може не він. Я дивилась на нього, дивилась і всі накручені слова в голові стали грудкою в горлі. Вони втратили сенс. Єгор був так близько, але я боялась погукати. Бо могла ж обізнатися. І потрапити в дурне становище.
Він помітив мене сам. Погляди зустрілись, його губи торкнула посмішка.
- Альбіна! Привіт!
- П-привіт! - ледве вичавила з себе. Моє серце зараз гупало в скронях як молотки. Губи самі собою розтягнулись в посмішці. А очі дивилась і не могли надивитись на нього. Він був ніби примарою мого колишнього успішного життя. Час відкотився, я відчула вперше себе живою.

- Кави хочеш? - нарешті знайшла що сказати. Відпускати чоловіка не хотілось. Бо ось він піде, і я знову повернусь в похмуру реальність.
- Так, дякую, - він обійшов уквітчаний петуніями парканчик, сів біля нас. Окинув поглядом Влада. - Нічого собі як підріс. Я ж пам'ятаю його ще в колисці.
- Я Влад, - чітко артикулюючи промов син. - А тебе як звати?
- Єгор, - чоловік простягнув малому долоню. Потис по чоловічому. Потім подивився на мене. - Чудово виглядаєш.
- Дякую, - погодилась з його ввічливістю. Не думаю, що я була у формі. - Що тут робиш?
- А ви? - я машинально відмічала як змінився чоловік. Став дорослішим. Відпустив щетину. Вилиці загострились, здавалось об них можна уколотись. І очі теж стали колючими. Єгор намагався бути привітним. Але дивився гострими кинджалами зіниць. Від цього тілом бігали мурахи, наче граюсь з небезпечним звіром.
- Ховаємось, - коротко відповіла я. Стало трішки соромно. За те, що я в безпеці. За те, що скотилась в прірву жалю до себе. Безславна вийде розповідь про мою втечу без спроби боротись.
- А я автомобілі ганяю, - пояснив він. - Тримають на митниці вже добу, і ще добу напевно не випустять.
- Куди ганяєш? - я трішки збентежилась. Невже він зберіг бізнес?
- На фронт звісно, - йому принесли каву, лате, в яке Єгор за звичкою поклав чотири ложки цукру. Це трішки примирило мене з дійсністю. Він не змінився. Все так само полюбляє багато солодкого. Дивно як при таких смаках став ще худішим, ніж я його пам'ятаю. - Я був закинув цю справу. Але зараз такі часи, що довелось пригадати старе. Цього разу чекаю Cherokee, гарна конячка, хоч і після ДТП. Але хлопцям буде радість.
- Який рік? - стрепенулась я.
- Вісімнадцятий, бензин. Всього два з половиною літри. Крутячий бандероавтомобіль вийде.
- Непогано, - кивнула. Ми ще трішки обговорили стан автівки.
Малому стало нудно. Він запримітив ігрову зону, і дожувавши свою картоплю попросився малювати. Я не бачила причин відмовляти дитині.
Авжеж ми могли поїхати додому. Справи закінчено, кава допита. Але залишати Єгора не хотілось. Та що там, я сиділа немов приклеєна до стільця, і боялась навіть у вбиральню вийти. Здавалось залишу його на мить і він зникне як міраж. І всі ці болісні розмови про машини, виявляються тільки моєю фантазією. Я чіплялась за наш діалог.
- Альбін.., - Єгор глянув на годинник. - Напевно піду вже.
Я боялась цієї фрази.
- У тебе справи? - через силу запитала. Хотілось здаватись легкою і безтурботною, як і личить сильній жінці. Але натомість горло перехопило спазмом.
- Справ немає, - відповів він. - Сказав же, що мені ще добу чекати поки автівка перетне кордон.
- Пообідаємо? - сказала, як в прірву стрибнула. Пальці дрібно затремтіли в очікуванні відмови. Апетиту у мене точно не було. Та що там, мій шлунок зібрався в жменьку і тремтів зараз разом з усім тілом.
- Я думав, я вас затримую, - пояснив Єгор. - Але якщо ти вільна, то можемо і поїсти. Мені завжди подобалась твоя компанія. А зараз і взагалі приємно опинитись поруч - хоч хтось рідний.
Моє серце заторохтіло як двигун з несправним насосом. Йому була приємна моя компанія! Я йому рідна! В словах ввічливості мені ввижалось щось більше, те що він намагався сказати поглядом. Що я йому дійсно не байдужа.
Я не дивлячись тицьнула в меню на якийсь салат. Єгор обирав довше, гортаючи сторінки. А я дивилась на його руки - браслет з червоною ниткою на зап'ястку, ремінь масивного годинника, напнуті вени.
- Як твоя родина? - нарешті знайшлась з темою для розмови.
- Маму вивіз на кордон, - відповів він, хмурячи чоло.
- А інші?
- А інших немає, - він підняв очі на мене. І подивився мені в обличчя. Між нами пролетіла електрична дуга. Це було як коротке замикання. І всі свічки й запобіжники все в мені з коротким вибухом згоріли. 
- Як - немає? - зі страхом запитала я. Десь там задньою думкою подумалось про найгірше. - Їх не стало?
- Ти що?! - він вперше усміхнувся тепліше. - Просто я вільний чоловік. Не видумуй.
- Я…
- Альбін, - він перебив мене. - Що краще стейк чи шніцель?
І я прийняла цю гру. В те, що минулого у нас немає. Не хотілось його засмучувати надокучливими запитаннями.