Розділ 12

- Гаразд Денисе. Будуть новини телефонуй. - Вимкнув мобільний. - Чорт! Цієї дівки ще й досі неможуть знайти! Нехай тільки з'явиться вдома. Стерва. Ну так мене підставила! - весь ранок Євген Вікторович місця собі не знаходив. Він був такий злий, що трапилася б йому Саша під руку, то напевно розірвав би її на шматочки. Воно й не дивно. Не з'явилася на вінчання, втекла із свого весілля. Ну звичайно, Вікторович знав, що Олександра не хоче за Петра заміж, але що вона викине такий фокус, навіть і не припускав. Адже він навіть і подумати не міг, що Саша, така слухняна, скромна, тиха, може утнути щось подібне. - Ну і де шукати цю тварюку?

- Так зганьбила нас. Ось бачиш тато, що я найкраща дочка. Я ніколи тебе не підводила. А цю нестерпну дурепу, покійна мама розпестила. Вона їй все дозволяла, і ось чим це все обернулося нам. Потрібно було мені її проконтролювати, притягнути за волосся до церкви, - так злосно сказала Віка.

- Я вже попросив своїх людей, щоб тихо знайшли її. Щоб без скандалу, хоч батько Петра, так все це не залишить.

- Але ж він сказав, що якщо ми найближчим часом знайдемо Сашу, і приведемо до нього, щоб Петро все-таки міг одружитися, то він все забуде. Адже Петро дуже її кохає, а бачити страждання єдиного сина, він не може, - Вікторія важко зітхнула. - Яка ганьба.

- Я вб'ю це дівчисько власними руками. Ні… спочатку видам заміж, а потім… Віко, налий ще. - Віддав їй порожню склянку від коньяку. - Лий, не дивись так!

- Ти п'єш з самого ранку. 

- Я п'ю ще з учорашнього дня!

- Добре, не злись! - дівчина відкрила бутилку. - Ще не все втрачено. Ми ж сказали гостям, що наречена нездужає і що весілля довелось перенести…

- Нехай тільки з'явиться, вона в мене так нездужає! Ох! З ліжка не встане! Я вб'ю це дівчисько! Чесне слово, вб'ю!

***

Олександра прокинулася і зрозуміла, що все те, що з нею сталося - не сон. Вона побачила старі дерев'яні стіни хатини, які взагалі не нагадували ошатні стіни її спальні, обдерту підлогу, відчувала запах сирості від якої вже нудило… чи то нудило від голоду. За вікном все ще йшов дощ краплі якого стукали по склу. Дівчина повернула голову, а потім і сама повернулася. Метист сидів за столом і на її подив, щось їв. Цікаво що? Адже їжі вчора не було. 

- Доброго ранку, - кинув шмат хліба до роту. - Їсти ще хочеш? - взяв щось біле з тарілки і махнув ним, - Сало, - пояснив адже помітив, що дівчина намагалася роздивитися і зрозуміти, що в нього в руці.

- Сало?! Яке ще сало?! - Саша присіла на ліжку, яке рипнуло під нею.

- Свиняче, яке, - буркнув. - Не бійся, не людське.

- Ти що дикого кабана завалив? - підколювала.

- Мені що нічого робити, як за кабанами по лісі бігати? Мені тебе вистачило.

- Досить бурчати, я сюди не напрошувалася. Ти сам мене викрав з лімузину, тож не потрібно скаржитися.

- Ти маєш рацію я сам винен. Краще б це був слон.

- Який ще слон? Ти що збираєшся обікрасти зоопарк?

- Мені зоопарку і так вистачає, - тихо мовив. 

- Що ти там бурмочеш?

- Нічого. Сідай їсти.

- Я не їм такого, - вона підвелася і обкрутила навколо себе ковдру.

- О, починається… Шоколадки не знайшов, - єхидно посміхнувся. Він навмисне знущався над голодною дівчиною.

- Я взагалі ніколи сала не їла, навіть не пробувала, - Олександра босоніж ступала по старій підлозі, підходила до столу. Вона присіла на інший табурет, навпроти. 

- Ну, вибачай, ікри ще не підвезли, - Метист поклав шматок сала на шматок чорного хліба і підсунув їй. - Їж. 

- Де ти його взяв? - дівчина протерла заспані очі і почала роздивлятися так званого бутерброда. Ох, жах! Як це взагалі їдять?

- Тут виявляється ще й комора є, - бандит кивнув назад за свою спину. - Правда в ній не густо… лише банка з солоним салом і була. - Він перестав жувати і сидів нагло витріщався аж ніяково стало. Саша вперше була в такому неохайному вигляді перед хлопцем. Зазвичай вона на люди не показується, якщо не зробить зачіски, не вмиється.

- Краще скажи де тут туалет, - їй було ніяково про це говорити але впісятися перед ним було б гірше.

- На дворі. Тільки там дощ.

- Сама бачу, що дощ, - глянула на ковдру в яку закуталася. Не йти ж у ній на вулицю. - Скидай свою футболку я вдягну.

- Розмріялась. Що ще скинути? Взагалі-то чоловічий стриптиз грошей коштує.

- Ці твої дурнуваті жартики, - вона нервово кусала нижню губу. Хоча, Саша може й була не проти подивитися на його стриптиз тільки Метист явно був проти.

- Дай мені лише свою футболку. - Протягнула руку. 

- Вона буде мокра. Ні. - Взяв ніж і продовжив нарізати сало.

- Мені що оттак на двір йти? - глянула на себе і свій вигляд.

- Боже, - Метист поклав ніж. - Ти нестерпна, я вже жалію що вплутався у все це, - бубонів собі під ніс і знімав футболку. А в дівчини з'явився шанс роздивитися його тіло…і це татуювання.

- Якщо щось не подобається, то вези мене додому, чи хоча б туди звідки викрав, - вона впіймала футболку яку хлопець кинув їй.

- Чим везти… на собі? Авто здохло. Та й дощ. До завтра доживемо тоді підемо. Надіюся, що завтра або дощ скінчиться, або дід припреться.

- До завтра?! Це жах якийсь. Що тут робити до завтра …з тобою, - останні слова промовила тихо. Вона ж не проти залишитися з ним і не тільки до завтра але… А що буде далі? Казка скінчиться! Принц -Метист піде своїм шляхом, а вона більш за все, що знову виходитиме заміж за того ж бісового Петра. От тільки вже це буде інша Олександра. Інша наречена. А чи буде взагалі? Може вже самій втекти з весілля? І це вже назавжди і остаточно! 

- Відвернися, я одягнуся.

- Твою родимку біля лівого соска я вже бачив. Чого його оце випендрюватися…

- Що?! - крикнула. - Що ти сказав?! - Саші ледь зле не зробилося від почутого. - Ти що мене під мікроскопом тут роздивлявся? Вона ж маленька.

- Ти сама вчора з оголеними грудьми намагалася мене… Ти погано спиш. Крутишся уві сні.

- Міг би і очі заплющити якщо я така тобі огидна, що й торкатися не хотів. - Образливо відповіла. Саша відчувала себе грязною шльондрою після вчорашніх викрутасів. І що саме найгірше, що сама й винна в цьому. - Мені жахіття снилися, я й не виспалася. Боже. Який сором.