05.1

Це, скоріш за все, самообман, але Тарасу навіть дихалось якось по-іншому. Важче. Повітря відчувалось ніби киселем, який не дуже бажав повністю заповнювати легені. Ще й все навкруги було ніби в якомусь серпанку. Чоловік сидів за спиною Лесі, яка вела квадроцикл, і одразу з перших секунд він зрозумів, що церемонитись та соромитись не можна та обхопив її тулуб як можна сильніше, бо рулювала вона як божевільна. Ще й в такій темряві. Навряд дівчина користувалась нічним фільтром на очах, бо він би добряче підсвічував їх в цьому полі. Ззаду десь деренчав другий квадроцикл зі Стусом та Франком.

— Трохи ослаб ручиська! — ледве чутно через шум вітру, прокричала дівчина хвилин через сорок.

— Що? 

— Кажу не так сильно дави на мене, дихати нічим!

— Пробач…

Мабуть, Тарас трошки відволікся у свої думки та не помітив як сильно стис стан дівчини, щоб його не знесло з квадроцикла.

Несподівано посеред цього безкрайого поля почали зʼявлятись руїни старих будівель. Десь стіна тільки уціліла, десь трикутний дах лежав на горі цеглин. Він навіть не зрозумів, здалось йому чи ні, але в траві валялось щось, що нагадувало артилерійські снаряди. А коли почали мелькати більш-менш вціліли хатки, вдалині можна було навіть роздивитись світло від міста.

Кілька хвилин і квадроцикли вискочили на широку асфальтну дорогу, котра навіть була відносно свіжою та цілою. А ще через кілька хвилин і вуличні ліхтарі зʼявились через кожні пʼятдесят метрів, але якщо спочатку Тарас думав, що вони електричні, то придивившись, зрозумів, що то все газові лампи на стовпах, він такі тільки в різних старезних фільмах бачив.

З широкого проспекту, на якому вони навіть зустріли кілька зустрічних машин з незрозумілими ієрогліфами на іржавих капотах, вони звернули на одну з сільських вулиць. Тут, мабуть, навіть жили люди, але вже була ніч, і може всі спали. Тарас дуже хотів подивитись на тутешніх мешканців. 

Квадроцикли зупинились біля явно закинутого сараю, який мав масивні деревʼяні й що дуже важливо, вцілілі двері.

— Отсюда пойдем пешком, — скомандувала Леся, отримавши ствердний кивок від Стуса.

— Яка ж все-таки у них бридка мова, я третину слів навіть не розумію.

— По-перше, — дівчина за секунду опинилась біля Франка та злісно зашипіла йому прям у вухо, — закрий рота, бо якщо тут почують твою чисту українську, то ми тут же і сконаємо. І тоді накриється це сране підвищення, заради якого я так тяжко та багато працюю. А во вторых, в городе наш транспорт украдут моментально, а телепаться назад пешком у меня нет никакого желания.

Стус підійшов ззаду до Івана, та поклав руку йому на плече. Того тіліпнуло, ніби від удару током.

— Сейчас прячем транспорт в этом здании, затем идем вместе, а на определенной точке разделяемся на две группы, Толик со мной, Вано с Васей.

Всі подивились друг другу в очі, і саме в цей момент Тарас відчув, як його починає трошки трусити від збудження та страху.

Заховавши квадроцикли, група пішла по ґрунтовій дорозі. Перші люди показались коли вони дійшли до пʼятиповерхівок, які вже не здавались такими уже й закинутими. Десь горіло світло, звідкись лунала гучна музика, а десь хтось з кимось гучно придавався тілесним втіхам.

І ось він перший контакт, Тараса та місцевого жителя. Ним виявився старезний сивий дідусь, в якого була відсутня ліва рука по саме плече, проте за спиною у нього висіла така ж стара, як і він сам, мисливська рушниця. На четвірку незнайомих постатей він не звернув ніякої уваги, сидячи прямо на землі та потягуючи самокрутку.

Наступним жителем, котрий їм трапився був худий молодик у військовій футболці, котрий пристав до Лесі з проханням «Ну накиньте хоть двадцать рубликов на поправку здоровья». Але він швидко відчепився, коли на кінці однієї з вулиць показався патруль. Четверо лисих молодиків у військовій піксельній зеленій формі, з плитоносками та шоломами, і калашами на перевіс.

Тарас відразу напружився, але патруль більше зацікавився жіночкою за пʼятдесят з цигаркою, яка стояла біля одного з підʼїздів будинку. Вона поманила їх всередину і всі пʼятеро зникли в надрах будинку.

Обійшовши його по колу четвірка вийшла на невеличкий міст. Стус зупинився, оглянувся та коротко скомандував:

— Разделяемся здесь, встречаемся на этом же месте через четыре часа.

Тарас мовчки попрямував за Лесею, яка йшла прямісінько до міста, до якого залишилось не так вже й багато. Василь та Іван попрямували ліворуч, в сторону якогось напівзруйнованого заводу.

Перші міські вулиці та пʼятиповерхові будівлі зустріли Тараса та її супутницю десятками військових джипів, що мчались, як навіжені та на котрих було написано «Нива», патрулями на кожному кутку, та місцевими жителями, серед яких кожен другий мав якусь вогнепальну зброю. Схоже, що тут це було нормою. Як і те, що доброї третини населення не вистачало якоїсь кінцівки. Аугментації попадались, але це було більше винятком з правила.

В них ніхто нічого не питав, не перевіряв, але чоловіку здалося, що один з патрулів, не привертаючи уваги, все-таки йшов за ними.

Перший труп, який вони побачили, зустрів їх прямо перед торгівельним центром. Просто праворуч від вхідних дверей лежало тіло без голови, і нікому до нього не було ніякої справи. Всередині ж це все зовсім не було схоже на звичні торгівельні центри, до яких звик ходити Тарас с дружиною. Всередині будівлі це більше було схоже на хаотичний ринок. Ніяких вітрин, чи магазинів, просто посеред гігантського залу прям на полу лежали гори одягу, зброї, та різного іншого мотлоху. Біля кожної такої гори речей стояв торгаш, який голосно закликав всіх перехожих купити його товар. Час вже був пізній, проте браку в покупцях не було, та я зачинятись чи розходитись ніхто не збирався.

Авжеж, ні про які неонові вітрини, чи хоча б електричне освітлення мови не йшлося, всюди смерділи тусклі газові лампи.

Леся впевнено підійшла до одного з торгашів зброєю, котрою виявилась Людмила, своєю вагою перевищуючи Тараса та Лесю разом узятих.