04.2

Велетенські двері за спиною Ваньки з грюкотом зачинились і своїм єдиним оком, котрим він ще міг бачити, бо друге заплило від синців, подивився перед собою. Ліворуч — бетонний бюст, праворуч — бетонний бюст, спереду — ґрунтова дорога, що розплилась від вечірнього дощу. Вгорі — чисте зоряне небо з велетенським круглим Місяцем, що яскраво освітлював все навкруги.

Хлопчина зробив кілька кроків, поправляючи стару, а ніби й таку рідну робу. Це були перші кроки вже дорослої людини, яка гадки не мала, що робити далі. Хоча… Перша думка вже зʼявилась. Треба десь укритись від комарів, бо до ранку вони висмокчуть кров підлітка до останньої краплі.

Перше місце про яке подумав Ванька — храм, але це марна ідея, бо на ніч його закривають та пильнують відморожені охоронці, які готові відлупцювати будь-кого, хто наблизиться до святого місця та потривожить чуткий сон отця Кирила.

Тоді куди податись сироті? А Ванька й не знав. Бо він ніде і не був окрім храму, притулку і поліклініки… Поліклініка! Наступний крок хлопця став більш впевненим. Він бував у медичному закладі двічі: перший раз ще дуже маленьким з пневмонією, яка майже вбила його, бо доктори не хотіли витрачати антибіотики на кволого сирітку, а другий раз роки три назад — коли він глибоко порізав ногу об щось іржаве, та довго мовчав, поки рана не почала гнити, і Васіліч, тягнучи на собі підлітка в гарячці, відтягнув Ваньку до поліклініки. Дорогу до закладу хлопець запамʼятав. Отже, туди!

Чому ж Васіліч раніше рятував життя Ваньки, а тепер вигнав? Бо він вже майже відпрацьований варіант, вигідніше зараз взяти когось малого та свіжого, з перспективою на багато років. Нестачі в сиротах або від малечі, від якої відмовились батьки, немає.

Людей на вулицях майже не було. Зустрілось лише кілька мужиків, котрі без руху лежали по кутках розвалених будівель. Живі вони, пʼяні, чи поранені — Ванька перевіряти не хотів.

Завернувши за напівзруйновану пʼятиповерхівку, на першому поверсі котрої навіть хтось жив, бо мерехтіло світло від свічки через брудні вікна, Ванька вийшов на широкий проспект з розбитим майже вщент асфальтом, по обидві сторони якого возвеличувались дві довжелезні девʼятиповерхівки по десять підʼїздів кожна, які майже не зруйнував час, бо за ними доглядали. Це було житло робітників храму, робітників продовольчого складу та робітників танкового заводу, принаймні про це ходили чутки в притулку для сиріт.

Ванька майже одразу зрозумів, що він даремно сюди сунувся, але було запізно. Його помітили одразу через те, що на відміну від інших вулиць, тут вуличні ліхтарі горіли на повну.

— Эй ты, ска, малой! Стоять!

Біля другого підʼїзду лівої девʼятиповерхівки на лавочці сиділи дві жінки в достатньо чистому одязі та дідуган без правої руки до самого плеча. Проте це не заважало йому тримати в лівій руці начищений до блиска обріз. 

Крикнула Ваньці одна з жінок, яка моментально злетіла з лавки та за кілька секунд опинилася біля хлопця. Чисте вимете лице, навіть пахло від неї чимось солодкуватим.

— Ты чо здесь шатаешься, ска, а? — примружені очі жінки показались хлопцеві зловісними. Чи не показався.

— Извините, я ошибся улицей, я уже у…

Договорити Ванька не встиг, та й поворухнутись теж, а вже в його спину уткнулось щось гостре.

— Да нет… — голос ззаду був явно дівочий. — Теперь то ты уже зашел на нужную улицу.

— Верно говоришь, дочечка, — це вже сказала друга жінка, яка неспішно підійшла від лавки до сутички, — улица нужная.

— Ска, а вечерок перестал быть томным, — вищербилась перша жінка. Дід так і сидів на лавочці, проте обріз був направлений у сторону Ваньки.

— Ой, простите, простите… — ще один голос з темряви десь з боку. — Он со мной, немножко заблудился братец.

Ванька впізнав голос, і пелена шаленої люті запорошила його очі. Вони навіть засльозились, а кулаки без його відома стиснулися. Хлопець навіть забув про щось гостре, що кололо спину. Він стрімко розвернувся та як вмів, заліпив кулаками в те місце, звідки прозвучав знайомий голос. Не промазав. Кісточки пальців заїхали прямісінько в дзьобоподібний ніс Леоніда. Не гаючи ні секунди Ванька зніс свого старого, тепер вже не друга, сів зверху, та почав молотити руками, куди попадав.

— Ска, неожиданно! — радісно викрикнула жінка, з приємним запахом. — Теперь интересно, кто победит…

— Только добавим немного честности, — промовила друга та зі всієї сили вдарила Ваньку ногою в спину. Він кубарем відкотився у сторону. Тепер вже Леонід кинувся на молодшого.

— Разойдитесь чуть, я тоже хочу посмотреть! — погорланив дід з лавочки. Жінки утворили широке напівколо.

Ванька заслонив обличчя, захищаючись, але сталося щось незрозуміле для нього. Леонід почав гамселити його руками по грудях, але хоч замахи були й широченними, до самого Ваньки він ледве торкався. Після чого старший розірвав захист молодшого та приставив передпліччя до горлянки, ніби душив, але теж, дотик ледве відчувався. Ще секунда і Леонід нахилився вперед та зашепотів:

— Ванька, верь мне, просто поверь. Я всё делал ради тебя, я тебя не придавал. Ты должен поверить мне и делать, что я скажу, иначе мы можем встрять в очень плохую историю. Пока они разошлись, нам надо сбежать…

Ваньці вдалося трохи вивільнитись і він заїхав лобом у вже набухлий ніс старого не друга. Вірити чи не вірити, це ще треба буде вияснити, а ось те, що потрібно втікати — це вірно.

Удар по носі збив Леоніда з пантелику і Ванька з усієї йому доступної сили штовхнув супротивника в напрям однієї з жінок. Та відсахнулась, а дід на лавочці почав горланити щось нерозбірливе.

Ось він — шанс. Розвернувшись на живіт, Ванька вперся руками та ногами в землю та з такого положення рвонув назад за ріг, з якого він вийшов. Ззаду чулися якісь викрики, лайка, метушня, але Ванька не зволікав, він нісся вперед з єдиним бажанням: втікти звідси та опинитись в місці, яке б хоч трохи нагадувало те, в якому він перебував під час гри в  «Козацтво».