ПРОЛОГ. Легенда про Свічадо Правди

— Куди летиш, мов легкий вітерець,

що лине понад горами й лісами, не помічаючи краси їх, друже?

— Не маю я мети свого шляху.

 Лечу вперед собі, куди дме вітер. А ти?

— Я — ні.

Цим краєм милуватися неспішно мені повік не набридає, друже.

Чи був ти тут колись?

— Не пам’ятаю. Багато літ і зим мандрую світом,

то, може, й не згадаю, був — не був?

— О, ні, коли б ти бачив оці гори, укриті оксамитом лісу,

сповиті млою на світанку літа, чи навесні квітуючі долини,

а ріки гомінкі, швидкі, блакитні, мов стрічки із дівочої коси,

які сміються та танцюють з вітром.

А ті озера тихі і глибокі, мов сумні очі кралі на виданні,

а ті лани, що в золоті покосів стоять,

або смарагди лісових галявин, ти так би не казав: "Чи був, чи ні?"

Ти б пам’ятав цю землю, мов кохання,

 що в серці у твоїм живе навік.

А як не бачив ти, хоч, кажеш, мандрівник,

то раджу я чим швидше завітати у ці краї.

— Як буде час, можливо б і навідав.

Ти гарно розписав оцю місцину, яку я бачу зараз з висоти,

Але не помічаю чим нарізна вона від тисяч лісових галявин,

де спав я просто неба в своїх мандрах,

від тих струмків, де напував коня, від тих дібров тінистих,

в яких нерідко спочивав у спеку. А гори… знаєш, я і вищі бачив.

— Не розумієш. Добре. Сам ходи та глянь,

які дива ховаються в тіні лісів, печер та гір у цьому краї.

— Зачекай-но. Ти, бачу я, місцевий?

— Так.

— То поясни мені, що то виблискує між сірих скель у лісі,

що я вважав за озеро спочатку.

Але ж хто коли бачив, щоб озера

не золотом, сапфіром чи лазур’ю, а пломеніли міддю, як вогнем?

— Овва! Оце ж і око в тебе, друже!

Ти вгледів таємницю цього лісу.

З давніх-давен перекази існують, що загубила там свічадо мідне

прекрасна юна діва. Можливо, навіть княжа донька.

Був Мудрий князь колись у цій місцині,

то у палатах його дочок, яких прикрас там тільки бракувало!

Усе було, чого жадає серце.

Але, насамперед, краса дівоча сама собою прагне милуватись,

для того й винайшли люстерка чи свічада,

щоб втіху дарувати їх красі.

— Чого ж одне згубилось?

— Стара легенда каже, одне з свічад, велике та блискуче,

неначе щит уславленого воїна,

завжди висвітлювало правду в людських душах,

а дехто цього бачити не любить.

Можливо, та князівна й загубила,

або сховала, щоб не бачити всяк день.

Та батько, Мудрий князь, звелів шукати,

і повернути чарівне свічадо.

Чимало люди пропадали в лісі, але до цього дня ще не знайшли.

— А та дочка, бува, звалась не Анна?

— Так чув про неї?

— Про королеву в світі хто ж не чув!