— Куди летиш, мов легкий вітерець,
що лине понад горами й лісами, не помічаючи краси їх, друже?
— Не маю я мети свого шляху.
Лечу вперед собі, куди дме вітер. А ти?
— Я — ні.
Цим краєм милуватися неспішно мені повік не набридає, друже.
Чи був ти тут колись?
— Не пам’ятаю. Багато літ і зим мандрую світом,
то, може, й не згадаю, був — не був?
— О, ні, коли б ти бачив оці гори, укриті оксамитом лісу,
сповиті млою на світанку літа, чи навесні квітуючі долини,
а ріки гомінкі, швидкі, блакитні, мов стрічки із дівочої коси,
які сміються та танцюють з вітром.
А ті озера тихі і глибокі, мов сумні очі кралі на виданні,
а ті лани, що в золоті покосів стоять,
або смарагди лісових галявин, ти так би не казав: "Чи був, чи ні?"
Ти б пам’ятав цю землю, мов кохання,
що в серці у твоїм живе навік.
А як не бачив ти, хоч, кажеш, мандрівник,
то раджу я чим швидше завітати у ці краї.
— Як буде час, можливо б і навідав.
Ти гарно розписав оцю місцину, яку я бачу зараз з висоти,
Але не помічаю чим нарізна вона від тисяч лісових галявин,
де спав я просто неба в своїх мандрах,
від тих струмків, де напував коня, від тих дібров тінистих,
в яких нерідко спочивав у спеку. А гори… знаєш, я і вищі бачив.
— Не розумієш. Добре. Сам ходи та глянь,
які дива ховаються в тіні лісів, печер та гір у цьому краї.
— Зачекай-но. Ти, бачу я, місцевий?
— Так.
— То поясни мені, що то виблискує між сірих скель у лісі,
що я вважав за озеро спочатку.
Але ж хто коли бачив, щоб озера
не золотом, сапфіром чи лазур’ю, а пломеніли міддю, як вогнем?
— Овва! Оце ж і око в тебе, друже!
Ти вгледів таємницю цього лісу.
З давніх-давен перекази існують, що загубила там свічадо мідне
прекрасна юна діва. Можливо, навіть княжа донька.
Був Мудрий князь колись у цій місцині,
то у палатах його дочок, яких прикрас там тільки бракувало!
Усе було, чого жадає серце.
Але, насамперед, краса дівоча сама собою прагне милуватись,
для того й винайшли люстерка чи свічада,
щоб втіху дарувати їх красі.
— Чого ж одне згубилось?
— Стара легенда каже, одне з свічад, велике та блискуче,
неначе щит уславленого воїна,
завжди висвітлювало правду в людських душах,
а дехто цього бачити не любить.
Можливо, та князівна й загубила,
або сховала, щоб не бачити всяк день.
Та батько, Мудрий князь, звелів шукати,
і повернути чарівне свічадо.
Чимало люди пропадали в лісі, але до цього дня ще не знайшли.
— А та дочка, бува, звалась не Анна?
— Так чув про неї?
— Про королеву в світі хто ж не чув!
#11416 в Любовні романи
#484 в Любовна фантастика
#5830 в Фентезі
#1439 в Міське фентезі
Відредаговано: 10.07.2020