9 (2)

Напевне, це було вперше, коли я справді зраділа зустрічі з Дайнмаром. Так, він не найкращий і не найприємніший лицар на світі, зате принаймні допоможе мені не вмерти серед лісу від зубів вовка. А то ж дикі звірі будуть шалено раді “подаруночку” – дурнуватій чарівниці, що впаде простісінько під деревом і чекатиме, доки її зжеруть.

Однак обурення Дайнмара стосовно Рея мене точно не влаштовували. Ще тільки мені помсти від нього не вистачало.

– Ми з Реєм розійшлись після важкої битви, – промовила я слабко і, помітивши хиже полум’я в Дайнмарових очах, додала: – Не один з одним! На нас напали… Мерці.

– Мерці? Які мерці? Через цього… Ненормального ти наткнулась на мерців?

Ну хто б сумнівався, що Дайнмар зведе все до своєї ненависті до Рея! А я так втомилась… Мені ще тільки його переконувати, що все в порядку, аби лицар передумав здійснювати свою кровну помсту!

– Вони там просто… Були. Добре, що на них наштовхнулись ми, маги та борці з чудовиськами, а не якісь звичайні люди. Тож ми перемогли мерців, підлікувались і вирішили розійтись.

Лицар підозріло зиркнув на мене, і я вже чекала другу порцію невдоволення, але він раптом просто махнув рукою.

– Гаразд. Головне, що ти зараз тут, і я знайшов тебе, Мірабелло. Тобі потрібно відпочити. Ти дуже бліда! І нам негайно варто повертатись додому. Твій батько там, напевне, вже божеволіє від хвилювання!

З цим я сперечатись вже не могла. Так, я мріяла про свободу та збиралась втекти від своїх обов’язків маркізи, від звичного життя, проте… Не вдалося. Тож нащо пручатись і далі?

Експеримент був невдалим. Подорожувати вдвох з Дайнмаром? Не найприємніший варіант. Краще вже додому – і знову відбиватись від нескінченних наречених, яких нав’язуватиме мені батько.

– Знаєш, – прошепотіла я, – ти правий. Повернемось. Але зараз я така втомлена…

– Діло вже до ночі йде, – кивнув Дайнмар. – Тож, напевне, ми влаштуємось на нічліг, а далі вже поїдемо назад. Тут не так далеко, я цей шлях знаю, два дні – і будемо на місці.

Я була геть не проти трохи перепочити, тим паче, коли вже Дайнмар сам запропонував. Після отрути мерців і таємничого зцілення я взагалі засинала на ходу.

Спішитись було неймовірним задоволенням. Та й дозволити лицареві подбати про все самому – теж. Він знайшов неподалік підходящу галявину, супроводив мене туди, ще й зрештою сам розвів багаття. Я дивилась, як палахкотів вогонь, зі слабким інтересом, а хлопець взявся готувати.

Зовсім скоро запах похідної каші заповнив всю галявину. Дайнмар не був майстром кулінарії, зазвичай про їжу дбав хтось інший, але зараз на допомогу прийти виявилось нікому.

Як же ж воно смердить…

Рей ніколи б не приготував такої бридоти.

Я спіймала себе на цій думці і ображено пхикнула. Можна подумати, я знаю, що б він приготував, а що ні! Мені про Рея достеменно нічого невідомо. Знаю тільки загальні деталі, та й він не поспішав переповідати мені свою біографію. Жодних деталей…

Ніби переживав, що я потім переказуватиму це на кожному розі. Хоча я б ніколи його не зрадила.

Нащо взагалі кликав? Через покровителя?!

– Знов про нього думаєш? – зітхнув лицар. – Очі мов поволокою затягнуло.

– Що? – я кілька разів моргнула, відганяючи марево. – Про що ти? Дайнмаре! Навіщо ти взагалі мене про таке питаєш?!

– Бо він все-таки сволота! – обурено вигукнув Дайнмар. – Цей твій Рей! Добре, що ти пішла від нього, давно пора вже було то припинити. Негоже для такої чудової дівчини витрачати час на незрозуміло кого.

– Не хочу про нього говорити, – буркнула я.

Хоч літня ніч і була теплою, я відчула, що замерзаю. Підсунулась ближче до вогнища, потерла плечі руками, але допомогло це дуже мало. Якщо тепліше і стало, то я того майже не помітила.

– Змерзла? – Дайнмар, ясна річ, помітив, що зі мною щось не так.

– Та не дуже, —відмахнулась я від нього. – Все в порядку, не зважай.

– Бачу я, як все в порядку! – фиркнув він майже обурено. – Ти вся тремтиш. А у мене з собою є зілля, яке чудово зігріває. Лікувальне. Хочеш, я тобі його позичу?

Взагалі-то я старалась не пити жодні зілля, про властивості яких нічогісінько не знала. Але зараз холод пробирав аж до кісток, і коли вже ані вогнище, ані тепле повітря мені не допомагають, а на магію нема сили після тієї сутички…

– Давай, – здалась я зрештою. – Вип’ю те твоє зілля. Воно точно нормальне?

– Я постійно його приймаю, коли мерзну, – запевнив мене Дайнмар. – Та я б і не нашкодив тобі, Мірабелло. Ти ж моя леді!

Звісно, я б воліла, щоб він взагалі мене не займав, та принаймні ця турбота була від чистого серця. Дайнмара справді хвилювала моя доля, він робив це, бо хотів, а не тому, що йому звелів покровитель.

Це і стало вирішальним аргументом. Я прийняла пляшечку з зіллям з рук Дайнмара та зробила кілька великих ковтків.