8 (3)

Покровитель у відповідь лише м’яко засміявся.

“А що, бути моїм чаклуном настільки погано? – спитав він. – Як на мене, ти перебільшуєш. Я зазвичай дбаю про тих, за кого беру на себе відповідальність, якщо вони не поводяться. як Лора”.

– Мірабелла не заключала з тобою договір, – прошипів я. – Вона не винна в тому, що Лора вирішила піднятися з мертвих та мене судити, чи як вона там сказала. Міра не заслуговує ходити дорогами все своє життя та оминати Варту Чарів!

Якби я достеменно знав, як виглядає мій покровитель, зараз уявляв би криву усмішку у нього на вустах.

“Ну, по-перше, ти теж став моїм без договору – бо я, такий лихий темний бог, вирішив, що вісімнадцять – надто рано, щоб помирати, і заживив твоє перерубане навпіл серце, – суворо озвався він. – По-друге, якби ти більше мене слухав, то знав би, що можна не блукати світом, а нарешті дійти до своєї мети та жити спокійно. Мені не принципово, щасливий ти чи нещасний! По-третє, Варту Чарів ту треба спалити, я давно це казав”.

Я стиснув руки в кулаки.

“Ну, і наостанок, – підсумував покровитель, – вона не моя чаклунка, я зцілив її твоєю силою, а не своєю. Древня Кров тягнеться до Древньої Крові. Тож не переживай, вільна твоя Мірабелла”.

Можливо, те, з яким полегшенням я видихнув, і обурювало бога, але мене це вже не хвилювало. Я сам відчував себе так, мов камінь з душі зняли.

Вона б не пробачила мені, якби прокинулась уже чаклункою Його Темності.

“Можливо, я б їй навіть сподобався, а не як з тобою – вічно гризтися”, – пожартував покровитель.

Я лише відмахнувся від нього. Треба було б подякувати ще раз, але за роки, що ми провели разом, ми вже настільки звикли один до одного, що сприймали ці під’юджування як щось нормальне.

Замість зайвих подяк я обережно підхопив Мірабеллу на руки і переніс трошки далі, за першу лінію дерев. Дістав її спальник та свою ковдру, намостив більш-менш пристойне ложе та вклав дівчину, стараючись випадково не зробити їй боляче.

Вона лише щось тихенько простогнала та повернулась на бік. Бліде гарне обличчя здавалось спокійним.

Тепер залишалось тільки чекати, доки вона прийде до тями.

Я сів під деревом біля дороги, просто на землю і задивився на небо, ніби воно могло забрати принаймні частину мого болю.

– Це все через мене з нею трапилось. Через мене та через тебе! Триклята Лора…

“Вдячність аж зашкалює”, – уїдливо озвався бог.

– Якби ти не намагався змусити нас іти разом, з нею б ніколи такого не трапилось! Це через тебе я постійно з нею! – прошипів роздратовано я. – Мені треба було б йти самому!

“Я не дозволю це тобі робити. Можеш і далі обзивати мене останніми словами, я й так в курсі, що ти не надто вдячний, але ти йдеш за цією дівчиною, і крапка. Це не обговорюється”.

– Ти!.. – я хотів заперечити, але раптом почув за спиною шурхіт. Озирнувся – і скривився, зрозумівши, як це щойно прозвучало… І для кого.

Я не міг знати, коли Мірабелла прийшла до тями, проте зараз вона, бліда та втомлена, стояла на ногах, а не лежала там, де я її поклав. Судячи ж з того, як вона розгнівано стискала руки в кулаки, нічого доброго про мене дівчина зараз не думала.

– У твого покровителя приємний голос, – кинула вона розлючено.

Я здивовано моргнув.

– Ти…

– Я чула принаймні кінець вашого діалогу, – кинула вона роздратовано. – Отже, ти тут тому, що він тобі наказав, так? І ще й сперечаєшся з ним. Ти вважаєш мене зайвою, а твій покровитель наказує тобі й далі йти за мною. Що ж. Я можу допомогти з вирішенням цієї дилеми. Тобі більше не доведеться над собою знущатись.

– Міро…

Зараз мені б сказати оте стандартне, банальне “ти неправильно все зрозуміла”, але воно не хотіло зриватись з язика. Надто вже по-дурному це б зараз прозвучало.

– Не треба нічого говорити, – хитнула головою вона. – Це не має сенсу. Знаєш що, Рею? Залишайся-но ти сам. А я далі поїду. Повернусь до батька. Мені ці пригоди набридли. Треба йти самому? Йди. Куди хочеш. Коня, до речі, дарую, не забирати ж його з собою.

Я мовчав.

“Зупини її, дурню!” – гримнув на мене покровитель.

Мірабелла хитнула головою.

– Я все чую, – промовила вона. – Не треба мене зупиняти.

З цими словами вона заскочила на свою кобилу та вдарила п’ятами по її боках. Зірвалась з місця, мов справжній вихор. Я ж так і лишився стояти, мовчки дивився їй услід.