6 (4)

Я б збрехав, якби сказав, що не маю бажання позбутись Дайнмара. Звісно, мені той лицар, як кістка в горлі! Проте так Мірабелла принаймні мала ниточку, що повернула б її, якщо що, до минулого життя.

– Ти впевнена, що готова йти далі без нього? – пошепки спитав я.

– Аякже! – Мірабелла явно була сповнена ентузіазму з цього приводу. – Рею, навіть якби мені довелось подорожувати самій, я б обрала це, а не Дайнмара. З урахуванням всіх небезпек. Він ж дурнуватий!

– Міро…

– Він хоче взяти мене за дружину і чекає, що я народжу йому чотирьох дітей. Як ти думаєш, приємна мені його компанія?

В грудях піднялось обурення. Хвиля почуттів була гаряча, мов лава.

Безодня мене подери, я ревную. Ні, не так… Просто відчуваю, що Дайнмар її не достойний, і хочу захистити її від нього.

– Гаразд, це серйозний аргумент, і я не можу з ним сперечатись, – всміхнувся я, вирішивши більше не боротися з собою, принаймні в цей день. – Тоді нам потрібно тихесенько забрати наші речі. Чи ти хочеш втікати ось так, без всього?

Для мене це було б не вперше. Я звик ночувати під відкритим небом, ходити взимку в тонкій сорочці, накинувши на плечі якийсь подертий плащ, аби не привертати забагато уваги. Це не означало, що я не мерз – просто холод жив в мені постійно.

Древня Кров завжди прагне виконати свою мету. Навіть без покровителя моє життя було геть не сповненим світла і радості, навпаки. Він дав мені хоч якусь опору.

Власне, іноді мені здавалось, що він був єдиним, хто справді прагнув досягнути моєї мети. Бо я забував її, збивався зі шляху, втомлювався, хотів опустити руки, а цей невгамовний голос в голові штовхав мене далі. В такі миттєвості я був йому навіть вдячний – аж доки не згадував, що я втратив свою свободу в ту мить, коли меч проштрикнув моє серце.

На вірну службу варто найматись трошки іншим чином.

– Дайнмар не прокинеться, – весело озвалась тим часом Міра. – Він спить міцно, я про це подбала.

– Що ж ти такого йому намішала?

– Безневинну сон-траву і ще дещо, – знизала плечима дівчина. – Тож, якщо ми не будемо кричати у нього над головою, не розбудимо. Ходімо по коней та речі?

В цю мить сперечатись з нею було неможливо. Справжня герцогська донька, вона й наказати може, якщо буде потрібно.

“Ага, – скептично проговорив у мене в голові покровитель. – Треба бути королем, щоб такій відмовити, правда? До речі, ти не хочеш нас з нею познайомити? Вона могла б мене почути, напевне”.

“Навіть не сподівайся! – в моїх думках спалахнув страх. – Ти не маєш жодного права навіть наближатись до неї, зрозумів? Жодного!”

“Я б не зробив твоїй коханій нічого поганого, не варто так нервувати”.

Коханій. Я сіпнувся.

“Ти надто швидко робиш висновки”.

“Я сиджу в твоїй голові, мені звідси видніше, що ти думаєш і що відчуваєш”, – парирував покровитель.

Сперечатись з ним було марно. Я просто закрокував за Мірою, повертаючись на нашу галявину.

Дайнмар продовжував міцно спати. Він уже не хропів так сильно, бо влігся на траву, повернувся на бік та підклав собі руку під щоку. Це виглядало майже мило, якщо не враховувати його багатодітні плани на Мірабеллу.

Маркіза не гаяла часу. Вона збирала свої речі так швидко, мовби була солдатом, звичним до постійних переїздів, а не тендітною аристократкою з магічною освітою. В Мірі взагалі було стільки енергії, що вгамувати її не зміг би, напевне, ніхто.

Мені це подобалось, що вже й казати.

Відставати від неї було геть соромно, тож я теж згорнув свої речі, закинув їх на спину коневі, що дістався від Міриного вітчима, та взяв його за повіддя. Жеребець навіть не обурювався через те, що йому знов не дають спокійно поспати. Нічні переходи подобались йому більше, аніж перспектива повернення у село.

– Від’їдемо трохи, звернемо з головної дороги та знайдемо, де переночувати. Коням треба буде відпочити, – тихо сказав я Мірабеллі.

Вона кивнула, погоджуючись з логічністю цього плану.

Ми одночасно застрибнули у свої сідла та направили коней вперед по дорозі. Деякий час їхали мовчки – але все одно тиша не відчувалась важкою. Я нарешті не був самотнім… Але від того чомусь не ставало менш гірко.

Я потягнувся до дівчини, торкнувся її руки. Вона відповіла на доторк, і ми переплели пальці. Їхати так верхи було не найкращою ідеєю, та я собі не уявляв, як можу зараз її відпустити. Ні на мить.

“Вона тобі потрібна”, – прошепотів покровитель.

Я здригнувся. Хвиля раптового страху пройшла і по пальцях, ніби обпаливши руку.

– Щось трапилось? – спитала Міра. – Рею?

– Ні, – збрехав я. – Все в порядку.

Вона ніколи і нізащо не повинна дізнатись, що в мене можуть бути причини лишатись поруч з нею. Нізащо.

Якщо я хоч щось знав про Мірабеллу, то правий, і вона мені подібного не пробачить.