4 (2)

Сміх Його Темності, Володаря Безодні, у мене в голові був таким веселим і заразним, що довелося кусати губи, аби не розреготатися також.

“Ага, – уїдливо кинув він. – Сам Пресвітлий, так-так. Я йому передам, коли ми наступного разу побачимось, що нас з ним уже плутають. Він буде в захваті. І мені не подобається ця селянка”.

Я не став відповідати. Покровителеві багато хто не подобався, це ще не привід підозрювати в чомусь бідолашну жінку.

Вона тим часом перестала визирати з вікна. Відскочила від нього, так і лишивши ставні відкритими, і кинулась до нас на вулицю. Дорогою схопила якусь пательню та вдарила об неї ложкою.

– Людоньки! – заголосила так, що у мене ледь вуха не заклало. – Виходьте! Пресвітлий змилостивився над нами! Послав нам відьму!

Мірабелла похмуро роззирнулась, погасила вогняну кулю, просто роздушила її між пальцями, та промовила серйозно:

– Прошу пробачення, та я не відьма, а дипломована чарівниця. У вас щось трапилось? Чому на вулицях нікого не було?

Жінка притиснула ложку та пательню до грудей.

– Ох, вельмишановна пані, – видихнула вона, – прошу пробачення, я ж бо геть не хотіла вас образити! Звісно, дипломована чарівниця! Ми, селяни, народ простий, як звикли, так і кличемо… Але яке ж щастя, що ви до нас завітали! Гей! – вона повернулась до нас спиною та знов заволала. – Виходьте! – вдарила металом об метал. – Виходьте скоріше! Спасіння наше приїхало!

Ні на мене, ні на Дайнмара жінка досі навіть не глянула, мов нас і не існувало. Не те щоб я дуже сподівався на сільську увагу і був таким марнославним, але все-таки таке ставлення було незвичним. Троє на дорогих конях, два чоловіки і одна жінка. Лицар в обладунках, хтось невідомого походження і чарівниця…

Якщо я хоч щось розумів в житті простого народу, то вони б мали надати перевагу Дайнмарові. Він для них – зрозуміла бойова одиниця, той, кому можна довіритись, навіть якщо користі від цього буде мало. Меч, обладунки… класика! Магів зазвичай бояться, навіть світлих.

А щоб називали відьмою та ще й раділи цьому, то взагалі нонсенс! Навіть чарівника з офіційним супроводом можуть прийняти вороже. Крім того, минулого разу, коли я проходив через це село, тут було спокійно. Говорили про якесь чудовисько, що людей краде, це правда, але на вулицях вистачало народу. І відьму вони точно не чекали!

Щось змінилось.

Ще б зрозуміти, що саме.

– Чекайте, – похитала головою Міра, – давайте по порядку. Від чого вас треба рятувати? Що трапилось? Чим я можу допомогти?

На вулицю потрошки збрідалися люди. Підскочила ще одна пухкенька жіночка, а разом з нею і приземкуватий, дрібний, але з дуже товстими пальцями та губами – мовби від іншої людини дісталися у спадок, – сільський голова.

Він, забачивши Мірабеллу, взявся кланятись так, що ледь не розбив собі лоб об каміння під ногами. Ще й забурмотів:

– Радий, радий вітати красну пані у нас в селі! Яке щастя, що ви до нас приїхали! Яке щастя…

– Так, я теж дуже рада, – з сумнівом озвалась Мірабелла. – Але що трапилось? Які причини так… Чекати на мене?

– Ох, лихо у нас, – хитнув головою чоловік. – Страшне лихо, пані! Повадилось якесь чудовисько людей красти. Онде вчора тільки всі спати розійшлись, сьогодні попрокидалися, а в сусідки діти пропали. Двійко. Хлопчик та дівчинка. Вчора гралися, а вже ніц нема! Ох, лишенько, і що ж то воно робити? Тільки ви й можете нас врятувати, бо явно ж коїться якась магія!

Я зиркнув на Мірабеллу та зрозумів, що тепер, доки вона не спіймає чудовисько, її і на припоні з цього села не виволочеш. Та порив був зрозумілий. Я й сам напружився. Діти зникають… То серйозна біда.

Ми з Дайнмаром дійшли до висновку, що треба діяти, одночасно. Та обладунки нікому швидкості не додають, тож я й спішитись, і Мірабеллі допомогти встигнув першим.

“Молодець, – зазначив покровитель, – треба проявляти ініціативу. Тим паче, ти їй подобаєшся”.

“Ти не темний бог, а звідник якийсь!” – обурився я і вирішив, що Покровителя ігноруватиму.

Що він може взагалі розуміти у стосунках?!

“У мене в особистому житті все прекрасно уже три сотні років! Міг би і послухати мудру пораду!”

“Заткнись”, – гаркнув я подумки.

Взагалі-то з богом так розмовляти не можна, але мій – чоловік з хорошим почуттям гумору, ображатись нібито не повинен.

Крім того, причини, з яких спаскудився мій і до того не надто хороший характер, йому добре відомі.

…Мірабелла на секунду затрималась в моїх обіймах та сконцентрувала увагу на селянах.

– Отже, – промовила вона, – у вас зникають діти, і вам потрібна моя допомога. Що ж, я готова зробити все, аби повернути дітлахів додому.

Сільський голова якось одразу підозріло знітився.

– Та не можу ж я одразу тягнути вельмишановну пані працювати… Можливо, пообідати бажаєте? А ми всі розкажемо вам, що ж тут трапилось, як все було…

Мірабелла огледіла натовп і рішуче хитнула головою.

– Ні. Розпускайте всіх по хатах, нема чого тут стовбичити в такій кількості. І покажіть мені подвір’я, з якого зникли діти. Там треба все добре оглянути.