3 (4)

І коли ж він встиг сюди прибігти? Ми з мамою наче недовго розмовляли, а Дайнмар вже тут як тут, очікує, зазирає в очі та явно має намір затриматись поруч зі мною.

– Здається, леді не хоче, щоб ти її супроводжував, – кинув насмішкувато Рей. – Чи ти маєш намір примусити її знаходитись під твоєю опікою?

Дайнмар потягнув за руків’я меча, сантиметрів на десять висуваючи лезо, та погрозливо промовив:

– З тобою я ще окремо поговорю! Я повинен знати, хто ти такий і за допомогою яких чарів пробрався до ліжка моєї леді! Що зробив, щоб вона прокинулась разом з тобою і відганяла мене, її вірного захисника, не даючи зарубати тебе за скоєне!

Починається…

– Дайнмаре, – байдуже промовила я, – ти можеш волати все, що тобі заманеться, проте це не скасує головного – я нікуди з тобою не поїду. Гарантовано. Тож тобі краще зійти з дороги та не змушувати мене застосовувати чари.

Дайнмар зробив ще один дрібний крок вперед.

– Мірабелло… Якщо ти втечеш, я змушений буду повідомити твоєму батькові.

– Ти й так йому повідомиш, – зазначила я. – І наговориш повно дурниць.

– Бо ми повинні повертатись додому!

– Ти можеш робити все, що тобі заманеться, – знизала плечима я. – А я тобі, Дайнмаре, нічого не повинна.

– Твій батько на тебе чекатиме! Я буду вимушений спробувати тебе затримати і доправити до нього!

Рей, не стримавшись, розсміявся.

– Послухай, хлопче, – байдуже кинув він. – Я не знаю, з чого ти взяв, що можеш зупинити свою леді, коли вона тебе одним помахом руки викинула з кімнати… Проте і мене ти теж не переможеш. Якщо мені буде завгодно, я застосую чари або відрубаю тобі голову цим мечем – і на цьому твоя казка скінчиться.

– Моя леді не дозволить, щоб мені відрубали голову! – впевнено заявив Дайнмар.

Це справді було трошки занадто.

– Давайте обійдемось без кровопролиття, – зітхнула я. – Ти не впораєшся з двома магами, Дайнмаре. А я мушу їхати.

– Що може бути важливішим, аніж повернення додому, до батька?

Моя свобода! Те, що він ніколи не розглядав як суттєвий аргумент, але те, що було таким важливим для мене.

Проте я знала, що розповіді про свободу аж ніяк не вплинуть на Дайнмара. Він не здатен того втямити.

– Я навчалась багато років не для того, щоб просто сидіти за кам’яними стінами, Дайнмаре, – промовила я дещо занадто патетично. – Коли людям загрожує небезпека, я повинна втрутитись і захистити їх, інакше я сама собі цього не пробачу. Я дізналась про село, де люди потребують моєї допомоги, і, як дипломована чарівниця, мушу негайно вирушити туди і врятувати їх від злих сил. І ти, Дайнмаре, спробуєш мене зупинити на шляху до цієї благородної мети? Скажеш батькові?!

Він спохмурнів. Зиткнув на мене з-під лоба, і проговорив:

– Життя людей це дуже важливо. Ти навчалась магії, щоб їх захищати, і я розумію твій порив, Мірабелло… Я не розкажу твоєму батькові, не надсилатиму йому вість і підтримаю тебе, але лише в тому випадку, якщо ти візьмеш мене з собою!

Виглядав лицар дуже рішуче. Я важко зітхнула, розуміючи, що принаймні зараз доведеться йти на поступки.

– Гаразд, – важко зітхнула я. – Ти можеш поїхати з нами, але за умови, що ти до мене більше не залицятимешся!

– Аж ніяк!

– І нічого не повідомиш моєму батькові. Бо якщо я про це дізнаюсь – а я дізнаюсь, ти навіть не сумнівайся, – то я тебе прокляну. Я відьма, якщо ти не забув, і ще й не на таке здатна.

Дайнмар зобразив найбільшу відданість на обличчі, на яку був тільки здатен, і запевнив мене:

– Ти не пожалкуєш про те, що взяла мене з собою. Я берегтиму тебе від будь-якого лиха! Присягаюся! І захищатиму твою честь, щоб жоден чоловік, – він виразно скосив очі на Рея, – не смів тебе компрометувати. Я буду тихим, як вода у кухлі, покірним, як трава, що мнеться під копитами коня! Я…

– Ти закриєш рот і спокійно їхатимеш за нами, – перервав його красномовство Рей. – Вже.

Погляд, яким його обдарував Дайнмар, був просто-таки вбивчим. І лицар явно б з задоволенням кинувся на нього або викликав би на бій… Але навіть його не надто високого інтелекту вистачило, аби усвідомити всі наслідки такого вчинку. Адже після такого нахабного порушення всіх домовленостей я навіть не думатиму брати його з собою далі.

Тож, пометикувавши трошки, Дайнмар з неймовірною покірністю зайняв місце в хвості нашої процесії. Рей вдарив легенько п’ятами боки свого коня, одразу ж переводячи його на рись. Я теж пришпорила свою кобилку, аби не відставати від чоловіка. Останнім поїхав лицар.

Попереду майоріли неприємності, і я знала: не можна змушувати їх чекати занадто довго!