2 (4)

Дівчина виразно шморгнула носом.

– Ти тепер підеш, так? Ти не подумай, я ж вже сказала, не тримаю! Якщо ти захочеш піти, то вільний це зробити. І ніхто тебе не зачепить! Я татові не скажу ані слова. А Дайнмарові… Та це нескладно, я просто зітру йому пам’ять, та й все. Ти вільний!

А вона ні. Останні слова гірко зависли у повітрі. Дівчина так і не зважилась їх сказати. Мені ж стало відверто соромно за власну поведінку. Намагаюсь зробити їй краще, а виходить… Як завжди.

– Та не те щоб я жалівся, – швидко заговорив я. – Ти прекрасна! Просто нормальні почуття зазвичай не дуже знаходять з незнайомцями. Я давно не сподіваюсь ні на що, крім випадкових зустрічей, але ж ти-то…

Вона відвернулась і кивнула. Вузькі плечі дрібно тремтіли, обличчя дівчина сховала в долонях.

– Ти чого? Я тебе образив? – сполошився я, відчуваючи себе останньою потворою. – Вибач…

Вона тихенько, неприроднім голосом відповіла:

– Все в порядку. Я знаю, хто я така і які це накладає обмеження.

Я не стримався – і розсміявся.

Якби вона знала про моє минуле!.. то такого б не говорила. Ще якихось десять років тому я був би їй достойною парою. Тепер про це навіть згадувати не варто. я – ніхто, і це в кращому випадку. Небезпечний для будь-якої нормальної людини. І точно не заслуговую бути поруч з такою дівчиною.

Вона сіпнулась, реагуючи на сміх, і я аж прикусив язик, зрозумівши, як це щойно прозвучало.

– Не подумай, я не над тобою сміюсь! – швидко запевнив її я. – Просто, ну… – як би це сказати, щоб нічого зайвого Мірі не наговорити. – Скажемо так, виріс я в дворянському будинку. Розумію, що ти навряд чи повіриш!

Я простягнув руку і ніжно погладив її по спині. Мірабелла повернулась і ледь чутно промовила:

– А я до десяти років в селі цьому росла. У матері. Потім дар з’явився, і батько мене підібрав.

Вона знову швиденько повернула голову, напевне, силуючись приховати сльози.

– Бачиш, хтось з селянки стає маркізою, найбажанішою нареченою країни, від якої сам, прости Господи, король би не відмовився, а хтось втрачає все і опиняється обличчям у бруді… Не плач, Міро, я не хотів тебе засмутити. Правда! Що мені зробити, щоб ти не плакала?

Цього разу вона схлипнула так виразно, що зрозуміти це неправильно не зміг би навіть найостанніший дурень.

– Я не хочу бути герцогською донькою! І взагалі цього всього не хочу! Ні маркізою лишатись, ні виходити заміж! Обійми мене…

Я все ще не був впевнений в тому, що вчиняю правильно, та все ж нерішуче обійняв її за плечі, прихилив до своїх грудей.

Мірабелла ж обернулась, міцно притиснулась до мене і заплакала.

– Я люблю свого тата, але я ненавиджу його титул! І я так не хочу повертатись додому!

Ця розмова кудись не туди повертала. Ніби віз, що несеться з пагорба донизу. Але я все одно спитав:

– І куди ж ти хочеш?

– Не знаю! Хочу щось робити, чарувати, навчатися! І я маю на увазі практику, а не теорію у сивочолого наставника, який через день мені пхає нового нареченого!

Цього разу я не стримався і розсміявся.

– Скільки ж то в нього наречених у запасі?

– Десятка два, і вони всі бігали по колу, – буркнула роздратовано Міра. – А ще цей. Лицар, щоб його! “Навіть якщо ти втратиш свою честь, я все одно візьму тебе за дружину, ти не бійся”. Та знайшла чого боятись! Мені радше його дружиною стати страшно!

Вона так обурювалась, що я, не стримавшись, проговорив:

– Тепер я собі уявляю, як ці наречені нарізають кола довкола вежі чарівника. Що ж… Коли ти так хочеш втекти, то знайди якесь маленьке село, яке треба негайно врятувати від чудовиська. А потім друге. Третє. Буде тобі практика і заняття надовго!

Дівчина так довірливо притискалась до мене, що я, не стримавшись, продовжив:

– Якщо треба, я тобі знайду та приведу таке чудовисько!

Язик мій – ворог мій. Мірабеллі буде краще, якщо ми взагалі ніколи не побачимось. А вона натомість поцікавилась:

– Слухай, Рею… Ми можемо піти шукати це чудовисько разом?

помовчала трохи, додала:

– І лицаря з собою не брати.

Я маю їй відмовити. Я небезпечний. Я їй не потрібен.

– Та хай йде, може, нам приманка буде треба…

Відмовляють, здається, не так!

– То ти не женеш мене? Правда?

Я важко зітхнув, змирившись з тим, що добра з цього діла не буде.

– Ти собі не уявляєш, як мені дивно чути, що я можу когось гнати, – зізнався я. – Зазвичай женуть тільки мене.

– А я не буду, – запевнила мене Міра.

Все, що я міг – кивнути.

– Знаєш, я тут подумала… – раптом підвела на мене погляд вона. – А що, як ми з тобою просто візьмемо і втечемо? М? Куди подалі!