2 (3)

Міра – чи то пак Мірабелла, як називав її той Дайнмар, – насупилась ще сильніше, намагаючись більш зручно вмоститись поруч. Я ж спробував згадати, де саме чув її ім’я. Якесь воно… Знайоме. Аж занадто.

Крутиться щось таке в голові, але я не можу згадати, що саме.

– Якби ти мені не сподобався, чого б то я за тобою пішла? – Міра ніжно погладила мене по плечу і обвела пальцями контур шраму.

Доторк її теплих рук був надзвичайно приємним. Хотілось забути про всі обмеження, відкинути геть дурні спроби донести до дівчини, хто я такий насправді, поцілувати її та знову притиснути до ліжка. Ловити тихі зітхання, що зриватимуться з її червоних вуст, гладити цю ніжну білу шкіру. Просто повірити в те, що це все… Можливо.

Але я не міг так з нею вчинити. Тож пробурмотів:

– Я не знаю, чому ти пішла за мною! В тебе он є… Дайнмар, чи як його там. Симпатичне личко, знаєш, краще за моє, – я вказав на свій шрам. – Та й взагалі, виглядає пристойніше.

Міра закотила очі.

– Він тупий, нахабний та хоче гроші мого батька. А ти поняття не знаєш, хто мій тато такий, і тобі це не заважає дивитись на мене… Ну, так.

Ще б не заважало, вона така красива! А головне навіть не зовнішність, а той вогник, те непереборне відчуття живості, що палахкотить в ній! Хіба походження може щось змінити?

І тут мене прошибло холодним потом. Вчора я намагався покликати з собою дівчину, ще й пропонував їй щось подарувати, а в неї особистий лицар на повідку. Причому вона робить з ним, що хоче, а той лицар геть вухом не веде. Йому нормально! Він слухняний та покірний.

То ж бо явно не просто так.

А ще всі бігають за нею через гроші її батька.

Висновок напрошувався лише один, і для мене не надто втішний. Я вмудрився причепитись до якоїсь багатійки – і не те щоб це робило Міру гіршою, ні. Просто дівчата високого походження тим паче не повинні бруднитись об таке, як я! Якби вона взагалі усвідомлювала, з ким мала справу, то ще б нічого, але ж я не попередив!

А вона не здогадалась.

Здається, я таки досить сильно змінився в лиці, бо дівчина засмучено пробурмотіла:

– Ой, Безодня, нащо я то ляпнула…

– М-м-м, – невпевнено промичав я, розуміючи, що зараз її таки ображу, якщо негайно не спробую поводитись, як нормальна людина. – І хто твій батько такий? Якщо це не секрет, звісно.

– Ой, та нащо тобі взагалі таке знати! – махнула вона рукою. – Ну, він… Герцог Жекремський.

Якщо я не вилаявся, то винятково з поваги до моєї прекрасної дами, яку не хотілось ображатись.

Герцог Жекремський – один з наймогутніших в нашій країні, вірний союзник покійного короля, єдиний, кого нинішній узурпатор не покарав за відданість розбитій короні, бо не ризикнув викликати на свою голову його гнів. Просто чудово. Далі нікуди.

Звісно, це його донька. Маркіза Мірабелла! Одна з найзавидніших наречених в усій країні. Могутня чарівниця, що успадкувала дар предків, пройшла навчання у кращого з усіх можливих наставників… Зараз їй якраз шукають майбутнього чоловіка, а вона тим часом проводить ніч з обірванцем-чаклуном, який ще й поза законом.

Це вже не говорячи про те, хто я такий насправді. Бо якби то дізнався, і вона в тому числі, була б біда.

Дівчина тим часом дуже сумно озвалась:

– Тепер ти підеш, і я тебе більше ніколи не побачу, так? Ненавиджу своє походження, – і відвернулась від мене. – Йди, коли хочеш. Я не з тих, що триматимуть чоловіка.

– Та я не… – якщо зараз піду, вона точно не розглядатиме це як благородний вчинок та захист її честі. От гарантовано. Образиться і вирішить, що я її просто використав, та й усе. – Я не хочу йти. Тобі й не треба нікого тримати, ти й так прекрасна. Просто, розумієш, – я почесав потилицю, – я тобі точно не пара. І твій батько, забачивши мене, з задоволенням підвісить на найближчому дереві.

Навіть якщо не знатиме, що між нами щось було, просто за чаклунство – за наказом нашого узурпатора. Ой, пробачте. Представника молодої династії, нового короля.

– Він не посміє! – палко вигукнула дівчина.

– Знаєш, – я всміхнувся, – зазвичай герцоги не надто люблять бродяг, що лізуть до їх доньок.

Єдиним розумним виходом з її боку було б зараз кивнути та дозволити мені піти. Хай би я був боягузом, але принаймні не нашкодив би їй.

Натомість Мірабелла кинула на мене самовпевнений погляд та заявила:

– Я сама вирішую, кому до мене можна лізти, а кому ні. Маг у нас вдома всього один, і це я. Тож якщо тато спробує щось тобі зробити, справу він теж матиме зі мною!

Вона зараз нагадувала пташку, сердиту маленьку пташку, впевнену в тому, що повинна відстояти свої права.

– То твій батько тебе боїться? – усміхнувся я, з ніжністю розглядаючи дівчину.

Яка вона все-таки… Надзвичайна.

– Та не боїться, – сумно зітхнула вона. – І дуже за мене переживає. Дайнмара приставив…. Він, напевне, все ще під дверима сидить. Просто тато не може мене примусити, тому намагається переконати. А я хочу свободи! Нормальних почуттів, а не ось цього всього.